Ирина Вильде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

— Бо ти маєш „посередньо", — підшіптує їй Ориська і щаслива, що Дарка заговорила до неї, присувається ближче до Дарки.

— Направду? — торкається Дарка губами Орисьчиного лівого уха.

— Псс! Так!

Тепер Дарка повірила. Тепер, коли захистила власну голову (велику правду каже народ: сорочка ближча від кожуха), вона всіма своїми нервами переймається нещастям Романовської. Цей румун хіба збожеволів сьогодні дорешти: казати визначувати шляхи, якими колись мандрували (а може й не мандрували?) три чабани-бурлаки. Так питати може тільки Мігалаке!

Романовська держить великий, новорозпочатий кусник крейди, як цукерок, і з усмішкою дивиться на вчителя: „Чи вона має таке питання брати серйозно, чи, може, це тільки жарт молодого ще професора?" її очі спокійні, усміхнені. Занадто не вірить вона в серйозність запитання, щоб боятися.

— Що я маю робити? — питається весело.

Мігалаке відповідає ділово:

— Нашкіцуйте кордони Роминії мари [45] Великої Румунії (рум.). , закресліть Молдавію, зазначіть, де Румунія межує з Угорщиною, визначіть Вранчу, а потім скажете нам вірш і покажете на карті, куди мандрували трей чобань [46] три чабани (рум.). .

Білий, гранчастий цукерок у пальцях Романовської починає тремтіти. Востаннє посилає запитний погляд Оріховській. Ця знизує плечима: абсурд. Всі постаті у вірші леґендарні, недійсні, як же ж можна визначувати їм на карті шляхи?

Романовська глипає ще раз на Мігалаке. Він чекає. Заклав руку в кишеню, висунув одну ногу наперед і чекає. Тоді непевна рука найкращої рисівнички на цілу школу нарисовує щось, ніби дуже невдалий, розлізлий бублик.

— Що ви рисуєте, домнішора Романовська?

— Румунію.

Мігалаке закладає ще і другу руку в кишеню і поволі з очима вперед, як два роги, підходить до Романовської:

— Як ви сказали? Я не дочув добре…

— Румунію, так, як пан професор казали, — ніби дивується, ніби оправдовується Романовська.

Мігалаке майже вирвав їй крейду з рук:

— Можете не рисувати. Учениця, яка не знає, як називається держава, в якій вона живе, яка не вміє елементарно означити границі тієї держави, може йти на місце.

Але Романовська і думки не має йти на місце. Цупко стулила крейду в кулаці і не поступається. Вона підготована з матеріялу, і її повинні питати. Це її право. Мусить знати, за що має одержати це неминуче „інсуфічєнт" [47] незадовільно, погано (рум.). . Га, розуміється, вона прекрасно знає, так само прекрасно, як і вчитель, за котру відповідь дістане вона те „інсуфічєнт".

Але Романовська належить до справедливих. Хоче, щоб цей акт кари чи помсти відбувся формально.

— Я підготувала урок, прошу пана професора. Прошу мене питати.

— На місце!

— Прошу мені сказати, з чого я дістала „недостатньо". Мене будуть дома питатися, я мушу знати, що я маю відповісти… — її голос починає вже втрачати свою рівновагу.

— Ага, ви конче хочете знати, за що? Бо мені так хотілося, бо мені сподобалося виказати вас на конференції з румунської. Можете це переказати своїм батькам. Можете покликатись на мене, я не відцураюсь своїх слів. Розумієте тепер?

Романовська виконує блискавично відрух, мовби збиралась кинути крейду, але за секунду кладе крейду на підставку, повертається рвучко і біжить до лавки. Очі по береги виповнені слізьми, але ці сльози настільки мужні, що не скапують.

Класа вже не чекає нових несподіванок: Оріховська і Романовська переможені. Що ж може ще бути страшне чи цікаве? Нічого. Справді нічого більше. А все ж приходить несподіванка, коли Мігалаке таким собі звичайним голосом викликує Косован:

— Домнішора Косован, задекламуйте нам „Міоріцу", бо якось сьогодні не йде нам з нею.

Косован декламує вірш рівно, безпристрасно, як зозуля з годинника.

— Дуже гарно. Прошу сідати. Тепер, домнішора Підгірська, роздайте румунські зошити.

Ориська з червоними вушками, зашаріла від щастя, яке її зустріло, безшелесно розносила зошити, як Божі дари.

Дарка розгорнула свій зошит і зразу закрила його окладинкою.

— Я маю „форте біне", а ти? — витягнула шию Ориська. Дарка зморщила лоб. Самопевність Ориськи шмагнула її, як

ремінний батіг.

— Я маю „мінус суфічєнт" [48] мінус задовільно (рум.). , зате з української задачі маю „дуже добре"! А це важливіше!

— Пс! — остерегла хвилинку запізно Ориська, бо Мігалаке вже почув.

— Що ви кажете, домнішоро Поповіч?

І, не чекаючи на Дарчине оправдання чи вияснення, почав сміятися сам до себе.