— Боже, як гарно, коли паде перший сніг… як гарно… — лепече Дарка.
Стефа із сніжинкою на віях:
— Сьогодні якийсь особливий день… чи не так? Все щось нове і все таке гарне… Як прийду додому, буду грати… на фортепіяні Schneeglöckchen [38] Пролісок (нім.). Можливо, йдеться про фортеп'янну п'єсу П. Чайковського з циклу „Пори року".
.
Дарка не розуміє гаразд: чи це назва квітки, чи може, справді, десь є такі дзвіночки, що тільки тоді озиваються, коли паде сніг…
— Я ні на чому не вмію грати. Мамця думає, що я не маю слуху, і не хотіла посилати мене на фортепіяно… Не вмію ані так малювати, як ти (хотіла ще додати: ані половину твоєї краси не маю!), але я все так відчуваю… Так відчуваю, тільки переказати цього не вмію нікому… Та і кому це може бути цікаве?
Голос Дарки, як цей сніжок, безшелесний і пестливий. Стефа тулить її до свого плеча.
— Я дуже, дуже рада, що ти моя товаришка. Моя найліпша подруга. Я завжди мріяла про таку, як ти, дівчину, щоб могла так все відчувати, все розуміти… Правда? Часом так хочеться мати когось близького коло себе… часом так хочеться комусь дещо розказати, правда? — і, ніби на доказ, питається:
— Скажи мені, але так щиро… зовсім щиро: Данко Данилюк направду казав мене вітати? Направду?
Голос Дарки заломлюється, можна сказати, перестає жити, коли вона вимовляє оце:
— Так…
— Так? — ще раз хоче чути потвердження цієї великої, радісної новини Стефа.
І Дарка знову добуває із себе оце смертельне:
— Так…
— Ходи! — не пам'ятає себе з радости Стефа, — ходи до мене… Я заграю тобі Schneeglöckchen. Ні, таки ходи…
Дарка стоїть і дивиться на Стефу. Так дивиться, якби вся її душа злетіла до тих очей і перетопилася там в один сердечний вогонь. Врешті спромоглася на слово:
— Не піду тепер до тебе… у вас, десь тепер, обід… Па! Іншим разом, добре?
— Не йди! Не йди ще! — гукає Стефа, — Зачекай, я тобі заграю!
Але Дарка не чекає на музику з Стефиного вікна.
Таємний четвер має перед собою досить стрімкий поріг — середу. Останній урок румунської. Остання передконференційна година. Тому треба вчитись, вчитись, вчитись… Ще один, ще два дні, а потім, потім попросить Дарка пані, щоб дозволила їй раз виспатись дванадцять годин. Ах!
Румунська читанка з повитягуваними, ослячими вухами, вимучена і непривітна, наводить тільки сонність. „Міоріца" [39] Румунська пасторальна балада. Вважається однією з вершин румунського фольклору
— ця чарівна овечка не може ніяк так заворожити, щоб той вірш з трьома „чабанами" знайшов собі місце в Дарчиній пам'яті.
Pe un picior de plai,
Pe o gurs de rai… [40] Десь в маленькому краю, Де земля є райська… (рум.).
— читає Дарка й думає водночас: „Це мальовило на стінах — має найменше п'ять літ".
Iata vine-n cale, [41] Ось ідуть стежиною (рум.).
— „Мої черевички зовсім втратили форму. В чім я піду на Різдво до церкви".
Se coboara la vale. [42] Сходять вниз долиною… (рум.).
— „Так біло всюди… Десь у нас у садку вже є сліди зайчих ніжок"…
Вона пересідає від вікна в куток отомани, з отомани — до печі, а звідти — знову під вікно. Але ті три череди овець із своїми чабанами ніяк не могли зійтися в Дарчиній голові.
— Вірш мусить влежатися в пам'яті, — вигребує думку, що її не раз повторяв татусь, коли вона ще приватно вчилася.
За вікном „біла сила" — сніг — зовсім перемогла „чорну силу" — землю, — думає Дарка, наче б комусь казку оповідала. Вечір, не призвичаєний до засипаних снігом доріг, припізнюється того дня.
— Лідко, а якби я „здала" вірш Івасюкові, то мала б з української „дуже добре"?
Лідка завжди все знає, коли йдеться про шкільні справи.
— Так, бо ти мала задачу „дуже добре".
Дарка колись-колись вчила для таткової приємности Шевченкове „Посланіє до живих і мертвих". Тепер, аж дивно, у пам'яті мало що пропадає! — повторює його собі ще раз і ще раз, а за третім разом може вже йти перед пана професора.
На ранок знає Дарка „Міоріцу" напам'ять згори вниз. Наче добрі карлики за ніч повкладали їй строфи в голову.
— Лідко, ану питай мене! — не може з дива вийти Дарка.
— Добре, добре… бо цей вірш, здається, буде питати Мігалаке „на класи"!
— Може питати собі. Може до товариства покликати і самого директора. І самого міністра.
В середу, як звичайно, перша година — румунська. Хоч, властиво, не повинно так бути, щоб найнеприємніший предмет класти на першу годину і відразу знеохотити ним учениць до решти предметів.
Читать дальше