Ирина Вильде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Дарка захищається перед цими огненними мріями, вертить головою вліво, то вправо, але це нічого не помагає: добра русалка накладає їй на голову корону з самих самоцвітів. Дарка дивиться в дзеркало: та ж вона Данкова жінка! Господи, яким прекрасним можуть зробити життя бідної учениці оці добрі русалки!

Добра русалка таки не в силі відвернути чорного крила, що нависло над гімназією. Події, що зарисувались були на гімназійному небі на початку самого шкільного року, тепер оживали, вставали і наступом ішли на гімназію… Конференція! [35] Конференція — підсумкові іспити в гімназіях. Конференція! Конференція!

Слово це наганяло стільки страху, що його, на думку Дарки, можна було б заступити словом „татари! татари!".

Учителі, ці самі „кохані професори", що досі тільки читали (хоч це і негарно, але дійсно можна було їх порівняти до „гицлів", як засідались з арканом на невинних собачок!), щоб „вирвати" ученицю, тепер ходять з бундючно-діловими мінами, і треба їх аж прохати, щоб хотіли питати перед конференцією.

Щось неймовірне!

Коляска вже третю лекцію ходить за професором Мірчуком, як курчатко за квочкою, і безнастанно ціпкає:

— Прошу пана професора… прошу мене питати… прошу мене питати…

Професор Мірчук, буває (не за кожним разом), поверне своє залізне лице і відповість таким самим залізним голосом:

— Коляска була вже питана. Записано. Вистачить.

— Я все вмію. Маю всі слівця, — проситься Коляска і, ніби ненароком, висуває перед нього зошит з гарячими, як кров живої людини, маками.

Мірчук відвертається від порога:

— Учениця, яка не вважає за відповідне держатися шкільних приписів і першого дня науки приходить собі в суконці до школи, найкраще, якби перестала ходити до школи.

Колясці не до жартів від цих слів. Вона з розпукою обертається до класи:

— Кіндер [36] Діти (нім.). , може, пригадує собі котра з вас, коли я була останнього разу питана? Що я не вміла? Я вам кажу, ну, я вам кажу, що той бельфер готов ще мені двійку всадити… Здурів старий! Кіндер, я не можу принести додому більше, як дві двійки. З історії й фізики — буде з мене… Попович, ти була вже у нього питана на конференцію? — хоче знати Міці, як стоїть справа її товаришки недолі.

Так, Дарка була вже питана. Це пригадує собі ціла класа. Дарка нагадала собі ще щось більше: таємний зошит з рожами, що помандрував до неї аж з третьої лавки і врятував її із становища, в якому тепер знаходиться Коляска.

Стефа без слова йде до таблиці й певними, спокійними штрихами рисує грізного, з бровами, як у казкового Прудивуса, професора Мірчука.

Під цим образом друком два слова, параграфи з Мірчукового кодексу:

„Записано. Вистачить".

— Додай йому ще роги! Я тебе прошу: дорисуй йому ще роги! — захлистується сміхом Кентнер.

— Нарисуй мені копію в чорновику. Я мушу його такого мати! — просить Романовська, колекціонерка фотографій кінових артистів і карикатур учителів.

— Роги! Конче ще роги! — аж тупотить ногами Кентнер.

— Achtung! [37] Увага! (нім.). — скрикує пів хвилини запізно Косован, бо Мірчук уже бачить себе.

— Хто це нарисував? — питається ділово.

Ті дві, що були при таблиці, як сполошені горобці, пурхнули на свої місця.

— Я витягну з того наслідки, — заявляє нарешті Мірчук. Ніхто навіть не дивується такій заяві. Само собою, що так повинно бути. Мусить навіть бути.

— Чи учениці знають, що це рівняється зневазі вчителя?

Певно, що знають, чого ж би інакше „зображували" шановну особу вчителя.

— Як авторка не признається, то я піду до директора і наслідки впадуть на цілу класу.

У класі стає моторошно. Сидір повинна б признатися, до біса! Дехто повертає голову в її сторону. Мірчук не знає жартів!

Що ти на це, Сидір? Нічого. Вона має свідків, що схоплювалася двічі, щоб признатись, але Міці Коляска моргнула, щоб не рушалась. Знаками натякнула їй, що „в разі чогось" вона всю вину візьме на себе. Як має вже мати двійку з латини, то бодай нехай знає за що!

— В такому разі, нехай директор подивиться на таблицю (якось тяжко йому вимовити „на мене") і сам вирішить, до яких вибриків допускаються в класі типи, що давно повинні знаходитися поза скобками шкільного життя!

Натяк виразний, як білий день. Коляска зухвало висуває голову вперед і дивиться просто на Мірчука своїми скісними, визовними очима: „Прошу, дальше, я слухаю! Прошу!"

Але професор не має що більше говорити. Встає і з розгоном виходить з класи, не зачинивши навіть дверей за собою.