Ирина Вильде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Тоді встала Оріховська:

— Зайшла помилка, прошу пана професора, я подала не „Причинну", а „Кавказ".

Учитель Мірош глянув у список ще раз:

— Оріховська, ви подали „Причинну".

— Ні, прошу пана професора…

Професор Мірош відклав окуляри і список:

— Чому не хочете зрозуміти мене, Оріховська? Вам дістанеться доволі на цій конференції і без „Кавказу"…

Оріховська залишилася непримиренна:

— Коли так… то прошу мене загалом скреслити…

Учитель без дальшого слова взяв олівець і одним почерком перекреслив впоперек записник. Потім, не дивлячись на класу, пішов до вікна, сперся руками об раму й так стояв мінуту, дві, три, чотири… Класа теж, ніби завмерла. Навіть ті, що нічого не зрозуміли, ані не запримітили, заховувались із якимсь шанобливим спокоєм. Класу заповнила тиша, немов при ліжку важко хворого. Є в ній німе порозуміння, взаємне співчуття і підбадьорювання.

Учитель повернувся до класи зовсім опанований. Урок пішов звичною стежкою.

— Самі не знаємо, хто нам приятель… — шепнула Оріховська Дарці.

Дарка глянула на Оріховську: чи це до неї? До неї, до Дарки?

Еге ж, бо Оріховська, ще раз кивнула їй головою. Дарка почула, що Оріховська в цій хвилині зрадила їй тайну і тією тайною зв'язала в якийсь нерозгаданий спосіб себе з нею.

Давно вже не було таких важких, томливих днів, як ця середа.

А втім, не треба бути несправедливим. Скоріше треба думати, що всі милі несподіванки висять в долі на шнурочку, як забавочки для чемних дітей. Добрий янгол тільки вряди-годи відірве якусь забавочку від шнурка і кине на землю на потіху засмученим людським серцям. Бо чи ж нема чиєїсь доброї руки в тому, що Данко прийшов до Дарки саме тієї самої важкої середи пополудні?

Прийшов в мокрих черевиках і довго маніжився в коридорі, поки згодився зайти до кімнати: треба шанувати працю господинь. Направду, Дарці в ту мить пригадалася Данкова мама, ця німкеня, що більше шанує порядки, як нерви своїх найближчих. Це слова вуйка Мухи. Данко із справою. Так. Прошу: Ляля вже давненько написала була листа до Дарки з Відня на його адресу, точніше кажучи, в його листі, а він досі не мав часу передати його Дарці. Тепер, Богу дякувати, в них уже по конференції…

Дарка бере маленький білетик до рук і читає ці дрібненькі, як мачок, букви і посміхається. Тій Лялі там, у Відні, хіба здається, що тут цвітуть ще айстри і сонце ані на волос не змінилося з того часу, як вона від'їхала. Як можна так втратити почуття часу! А проте… яка кохана, яка золота ота далека Данкова сестра!

— Що пише Ляля веселого? — ставить дивне питання Данко. В Дарки, мабуть, дуже здивовані очі, коли Данко каже: — Я ніколи не читаю чужих листів.

Тепер Дарка засоромлюється:

— Ляля цікава знати, як ми всі тут живемо, чи ходимо ще на спільні проходи… а чейже ми роз'їхалися… і зима тепер.

До хати ввійшла Лідка, і треба було говорити про щось інше.

— За шість тижнів їдемо додому, Дарцю, — сказав голосно Данко, а потім, ніби придивившись краще їй, зауважив:

— Ти щось мені змарніла! (сказав при Лідці: „мені").

— Вона, може, не хоче чогось їсти? Оця Дарка… — звернувся до Лідки, ніби Дарчин опікун, ніби хтось близький, що має право про ці справи розпитувати.

— Та де там! Дарка дуже чемна!

Щось у лісі здохло, що Лідка бодай раз похвалила Дарку. На цьому розмова з Лідкою урвалася. Просто носом було чути, що всі троє вони тут не у своїх ролях, не на своїх місцях. Може, тому, що Лідка стирчала між ними, як кістка в горлі: адже вона не мала зеленого поняття про Веренчанку, про Лялю, загалом про те все, що пережилося за минулі вакації. І хоч Лідка зі свого боку старалася якось підтримувати розмову, вона рвалася, рвалася, аж нарешті урвалася — не було про що говорити. На щастя, Лідка саме тоді загадала віднести Газету (в тому числі писали про міську раду, куди належав і Лідчин вуйко!) до пана Крамера, бо пан Крамер комплектує всі номери „Морґенблят" [51] „Ранковий листок" (нім.) — назва газети. , а числа з вівторка не можна вже купити в цілих Чернівцях.

Тоді Данко (він добре визнається на таких речах!) попросив Дарку:

— Може, підемо панну Лідку провести?

Дарка завертілася за плащем. Данко знайшов його і подав плащ раніше Дарці. Намацуючи порожнечу рукавів, почула Дарка, як Данкові гнучкі пальці під плащем в поспіху натрапили на її плечі і палко на одну мить притулили їх до грудей. Шапочку одягала Дарка вже цілком червона.

Надворі, хоч ще ледве п'ята, ступає м'яко, як кіт по болоті, чорний вечір. Данко бере дівчат під руки, каже одній і другій приємне слівце, і так ідуть втрійку охоче, з гумором по цьому білому, пірнастому кожушкові. Щойно тепер відчувають обидвоє веренчанецькі, які близькі вони одне одному, які пов'язані спогадами і тугою за селом. Тільки Лідка з цього всього нічого не може зрозуміти. Розмова йде про ніщо інше — тільки про конференцію і… недалекий Данків виступ.