Ирина Вильде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Класа заворушилася: „Що? Що?!" Коляска кидається туди і сюди: „Де більшість? Як більшість думає, бо ж вона не знає, яке їй становище зайняти? Хоче бути з тими, що виграють, а не програють!"

Лідка не тільки не приховує свого незадоволення від цього нерозумного виступу Оріховської, але, навпаки, шепотом і неспокійною, повною обурення поведінкою розсіває його, де тільки може. Хоче завербувати якнайбільше однодумців, щоб врешті дати по лобі цій нерозумній думці. Здуріла Оріховська? „Рватися" до книжки тоді, коли сам професор дає нагоду легше завчати предмет.

Стефа Сидір цвіте. Її очі, як два соколи, в'ються десь понад класу, понад голови всіх незадоволених, розчарованих, щоб тільки не каламутити собі радости та тріюмфу від геройського виступу Наталки. Так повинно було бути. Так сталося. Гаразд. Дуже добре.

Романовська, яка весь час промови вчителя, поводилась байдуже, тепер шукає Наталчиних очей, щоб переказати їй, що вона з нею і за нею. Може, вона повинна була зразу заявитись за цією думкою, але, Господи, ніхто не зможе їй закинути, що притакувала словам Міґуліва. Вона від самого початку була „проти", тільки просто не була певна, чи ще хтось тієї ж думки, що вона. Учитель заклав руки за спину і дивиться по класі. Видно, лихий. Дарці аж дивно, як те обличчя змінилося. Все ж говорить він спокійно, але тільки до Оріховської:

— Якби всі були такі здібні, як ви, Оріховська, то будьте певні, що я й не починав би був з підручником Ніколіци. На жаль, не можна всім пристосовуватися до одиниці, тільки одиниця мусить погодитися з вимогами більшости. Так є і завжди так буде, Оріховська. Вважаю, що справа вже вирішена, і немає чого більше говорити на цю тему. Прошу сідати!

Коляска, яка ще перед хвилиною, вагалася, тепер уже рішилася. Вона блискає своїми дорогоцінними зубами до Лідки, мовляв, можна було передбачити, що „ми" виграємо. Дарка глянула на Оріховську. Що це? Що з нею? Та ж її справа впала, чого ж вона з таким тріюмфом дивиться на всіх? Дивно. Дуже дивно!

Під час перерви підходить Стефа до Дарчиної лавки. Дарці починає живіше стукотіти серце:

— Коби я тільки не почервоніла… — вговкує себе Дарка. Та Стефа не до неї цим разом. Ні. Обіймає Оріховську (Оріховську?!) за шию і каже впівголоса:

— Добре казав Орест, що то не з'їзд істориків, а сіґу…

— Псс! — моргнула на неї Наталка так, що Дарка зразу догадалася, що вона застерегла Стефу перед її приявністю. Зараз вийшла з класи і пішла собі на коридор. Зробила, може, це явно підкреслено, але ж хіба вона могла інакше? Коли Стефі миліша, ближча за неї Оріховська, то вона, Дарка, не буде накидатися із своєю приязню. О ні! Вона не дозволить себе теж ображати: обривати з пів слова перед Даркою, мов перед дитиною! І так завжди… так завжди… — там, де ми любимо, там нас не люблять. Стефа обіймає Оріховську, яка, напевно, погорджує нею, а боїться відкрити крайчик свого серця перед Даркою, яка любить її, як ніхто, може, в класі. І чи не смішно назвати людське серце „чуйним"?

До класи повертається Дарка з таким „важким" серцем, що від цього тягару у грудях починає аж голова боліти. Немає майже ніякого значення навіть те, що вчитель природи Порхавка поставив Дарчин зільник за зразок цілій класі.

— Попович забере нам усю любов пана професора до нас! — так сказала Коляска.

Учитель Порхавка був у доброму настрої того дня:

— Тобі, Коляска, мабуть, буде досить любові того чепурного панича, що з ним я бачив тебе попід руку.

Учитель Порхавка виговорює слова поволі, поокремо, відповідно наголошені. Вражіння від цих слів повинно бігти східцями догори, догори і дійти аж до того ступня, звідки нема вже куди йти далі. Тоді учениця Коляска мусить каятися й просити пробачення. Але всі відчувають найважніше, як і сама Коляска це відчуває, що вчителеві зовсім не йдеться про нарушення шкільних правил чи оборону доброї слави гімназії. Яке може бути відношення до цих справ у природника! Можна сподіватись, що коли б він міг висловити свою думку, то вона теж відбігла б від шкільних правил і моралі для дозріваючих дівчат.

Учитель Порхавка має щось інше на меті. Щось зовсім інше. Ціла класа, разом із Коляскою, знає про заміри вчителя і хоче допомогти йому в його бажанні. Чому ж не мала б раз заграти комедію учениця Коляска, що вона боїться вчителя Порхавки, що тремтить перед ним, щоб він не зрадив її тайни перед директором і батьком? Добрий вчитель Порхавка не скоро матиме нагоду зазнати того приємного почуття, що і його також хтось боїться. Коляска робить такі перелякані очі, що Дарка сама не знає вже, що думати про справу, й так сердечно, нахабно, благає допомоги в учителя.