Ирина Вильде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Дарка слухала цього базікання з деяким здивуванням: „Пощо ще ці кулі, коли ворог впав уже, смертельно поранений від першого удару?"

Мігалаке ходить еластичними кроками в нових лакерованих туфлях, і нема способу заткати йому рот:

— В школі є прості, дуже прості засоби на учениць, яким не хочеться любити якийсь предмет. Тут не те, що вдома — мама і тато, тут ніхто не буде примушувати до науки… Домнішора Поповіч переконається про це сама. Так, так…

Чи для погрози іншим, чи знов посилаючи одну кульку у плечі покійника, він заглянув у свій записник, посміхнувся до себе і сховав його з міною: „запам'ятаємо собі!"

Урок тягнувся довго і безнадійно. Учитель „вирвав" Ориську кілька разів. Вона за кожним разом відповідала, дійсно, краще за інших, але так і видно було, що це не давало їй великого задоволення. Рівно з дзвінком Мігалаке виховзнувся із класи.

Класа на один миг зберігає спокій, як їздець, що пускається чвалом. Потім знімається такий галас, така курява голосів, що Дарка не може розрізнити, котрий вигук до кого належить. Понад усі „фаґаси", „підлизайки", „паршиві вівці", „бойкоти" пробивається один високий, по-німецьки забарвлений голосок:

— Пфуй! Пфуй! Пфуй!!!

Ориська сидить на своєму місці — червона від того кип'ятку, що ллється на її голову, і зовсім не захищається. Її очі, кольору старої бронзи, мають вираз людини, що страждає не за власні провини. Вони в якійсь екстазі болю дивляться перед себе, так неземно, якби удари сипались на неї тільки тому, що подружки не бачать її очей, тільки її згорблені плечі.

Класою стрясає громовина, коли мала Кентнер стає перед Ориською і з погордою плює на бік. Хоч не на Ориську, але перед самим її лобом. Тоді Ориська вибухає призбираним плачем:

— Чого хочете від мене? Чого ви напосілися на мене? Може, якби тепер, коли хмара обурення пересувається понад голову Ольги Кентнер, Ориська призналась, що вона зробила це тільки єдино з любові до Мігалаке, справа прийняла б інший характер. Але Ориська цього не сказала. Тоді Оріховська коло печі заплескала в долоні:

— Товаришки! Вчинок Кентнер був не гідний гімназистки. Тому, що Оля не має кого перепрошувати, я пропоную, щоб як штраф за невідповідну поведінку ні одна з нас ані словом не відізвалася до Кентнер три дні. Хто за цим?

Більшість була за Оріховською. Більшість схвалила думку, що „нема кого перепрошувати". І знову Оріховська як одна з тих, що стояли у проводі класи, провела мур між „своїми" і „новими". „Свою" можна було покарати, але „своїй" треба теж і простити. На зайду можна плювати, і „не буде в кого" просити пробачення. Ориська вже не плакала. Сперлася обидвома ліктями на лавку і схлипувала. Очі її знову не були в класі. Стефа Сидір моргнула до Дарки:

— Ходім трохи пройтися, бо тут можна здуріти!

Але проходитись не було вже коли, бо на першому поверсі роздався дзвінок, і треба було з порога завертати до лавки. За якийсь час втихло на коридорах. Тепер знову дудонять кроки вчителів — тих, що поспішають, і тих, що мають час. В напрямі четвертої класи довго не чути ніякого стукоту. Врешті дуже повільні, ведмежі кроки.

Клямка цокає, відхиляються двері, але вчителя не видно ще. Що, він поправляє собі шкарпетку під дверима чи що? Вкінці стає у дверях велетень, що закриває собою вхід аж до горішніх одвірків. Дарка ще ніколи не бачила такого велетня. Вона не бачить нічого, тільки рухому сіро-буру скелю перед собою, що поволі посувається до стола. Згодом набирає відваги придивитись уважніше шпилеві цієї гори. І диво: лице в цього велетня, як у кожного іншого, ясно-сині, ще синіші на червоному тлі обличчя, очі, може, навіть симпатичні.

— Сідайте, та й дайте мені трохи спочити.

— Прошу пана професора, ми вже так затужили за паном професором!

— Дайте спокій, Коляска… Я тільки раз повірив у щось таке, і тепер каюся до самої смерти.

Вийшло дотепно. Але не можна сміятись із професорової жінки! До того ж, не була це для нікого тайна, що між Міґулівими „не було життя".

— Прошу пана професора, а було багато істориків на з'їзді?

— Чи Яси більші від Чернівців?

— Прошу пана професора, чи то правда, що там виноград по п'ять леїв кіло?

— Прошу пана професора, чи дійсно там жінки лакерують собі нігті на зелено?

Учитель витер краплистий піт з лиця.

— Раджу вам, а спеціяльно вам, Коляска, свої дотепні запитання сховати на іншу годину. Мені не закрутите ними голови, і я й так не подарую вам уже ані мінути з години історії. І так я мушу подумати… гм… як би то зробити, щоб наздогнати занедбаний матеріял? Гм…