Ирина Вильде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Він заклав руки на спину і почав у задумі міряти класу від таблиці до вікна.

Дарка глянула на Стефу Сидір і перехопила себе на чомусь, про що досі не знала: обидві і тільки вони обидві мали навскіс пов'язані бантики на мундирах. Здавалося їй, що це її власна ідея в'язати так бантик, а тепер бачить, що це — запозичене у Стефи. Ба, що більше: навіть цей закрут волосся поза вухо — Стефин.

„Коли хтось когось любить, то все хоче мати щось від нього", — думає Дарка. Для неї немає вже вагань, що вона Стефу любить з усіх подружок найбільше. Це незугарна думка, бо те, що вона відчуває до Стефи, не можна порівняти з нічим. Так, як сонце не має для себе порівняння.

Учитель уже щось задумав, бо зупиняється коло стола. Гора мусить опиратися, щоб не схитнулася.

— До історії треба купити собі підручники. Ви знаєте, що я навіть не питаю учениці, яка не має книжки. Я радив би вам, — Міґулів любить „радити", — теж не пускатися на штучки, як ви це вмієте: що вас по дві вчиться „разом" з одної книжки. Це нічого не поможе, бо книжка мусить бути. Цього року будемо вчити всесвітню історію. Гм… матеріял великий, а ми і так уже майже місяць пропустили. Треба буде щось придумати. Є підручник, навіть дуже добрий, українською мовою, але він і задорогий, і завеликий для вас… а ми мусимо поспішати… Може, порадимо собі ось як: ви купіть собі підручник румунською мовою Ніколіци, частина третя.

Як би хто сипнув порохом по класі — таку він зняв метушню:

— Ми не будемо розуміти по-румунськи!

— Прошу нам задати побільше, але з українського підручника!

— Не хочемо… маємо досить румунської команди при фізкультурі! — гукнула Оріховська так неопановано, що кілька учениць оглянулись на неї. Учитель вдав, що не чує ані не знає, від кого походять ці слова, і дивився на класу добросердною усмішкою. А класа, втративши дійсну причину до занепокоєння, втихла.

— І чого ви підняли такий рейвах? Я прекрасно знаю, що ви не будете розуміти з румунського підручника. Небагато ви „розумієте" і з української книжки, чи як думаєте, Кентнер? Чи ви мене розумієте, що мені краще було б викладати по-українськи, але не дамо собі ради і тільки! Щодо того румунського підручника, то я думав таке: я розповім вам спершу по-українськи, про що йде мова, щоб ви мали загальне поняття про справу, а в румунському підручнику підкреслю вам тільки три-чотири найважніші речення, і ви їх завчите мені напам'ять. Це було б усе! Коли прийде пан візитатор, то я вже так буду вас питати, щоб ви вміли відповісти. Я раджу вам погодитися на це ще й з такої причини: на з'їзді істориків тепер, в Ясах, був і чернівецький візитатор, та він заповів при всіх, що цього року буде класти спеціяльний натиск на історію. Коли прийде пан візитатор, то, хоч законно ми маємо право вчити історію українською мовою, проте ви мусите відповідати панові візитаторові по-румунськи. Хто не зможе чи не схоче, то буде мати справу з паном професором Мігалаке, бо візитатор запитає пана Мігалаке, як він навчає румунської, що учениці не вміють склеїти ні одного речення. Я радив би вам послухати мене. Тільки ви не думайте, що ці речення, які ви мусите визубрити напам'ять, зможете мені калічити чи стогнати… О ні, панни! Це вже мусить дійсно напам'ять бути!

Це була остання точка умови. Учитель подивився по класі: слова його зробили своє. Примана була завелика, рахунок у користь класи очевидний, точки умови заясні, щоб боятися якогось підступу. Риску ніякого, навпаки, певна виграна.

Лідка хоче ще щось наддодатково спитати:

— Прошу пана професора, але ми маємо вміти тільки те, що ви нам зазначите в книжці. Не, щоб ви нас двічі питали: раз по-румунськи, а потім ще раз, ширше, вже по-українськи.

Цей запит виходить по-дітвацькому, і від нього стає несмачно. Класа одержала такі добрі умови, що торгуватися ще — це вже хамство. Виходить ще й таке, що вчителя „хапається за слово", чи як? Ні, ця Дутка дійсно вже забагато дозволяє собі! Так, певно, думав і вчитель:

— Мені здається, Дутківна, ви гаразд чули те, що я говорив. Це повинно для вас вистачити.

Лідка сідає засоромлена. Тоді знов встає Оріховська. Ця теж має червоні плями від скронь до вух. Класа насторожується. Оріховська скаже щось нове. Мала Кентнер морщить чоло: „хай би вже так було, як постановлено". Голос Оріховської не виходить так рівно, як звичайно, коли вона говорить:

— Ми будемо пильно вчитись історії, прошу пана професора, але ми просили б таки, щоб ви викладали її нам по-українськи.