Улас Самчук - На тведiй землi

— Вона з Харкова, — вказала вона на Лену, а я родилась на хуторі, на Донці. Мій батько мав кінський завод. Ви напевно добре їздите верхи? — питав я. — пздила. Малою… — Між іншим, Павло питав чи ти любиш котів, — перебила нас Лена. — Но! До котів я ще не дійшла. Маю он кицьку, з якою не можу дати ради, — вказала головою на Лену. — Чи така аж погана? — кокетувала Лена. — Не слухає, вперта, примхлива…

— Мама завжди має свої аргументи, — казала Лена. — Но-но-но! Не завжди, не завжди, — перечила мати. Мої аргументи для тебе горох об стіну, я вже не раз казала, що нове покоління думає нарешті піймати Бога за бороду. Ми це, дочко, також думали, але зірвалося… — Одного разу і нам зірветься, — відповіла на це дочка. — О, напевно! — погоджувалась мати. — То дозволь нам потішитись… До пори до часу… Чи ти хотіла б, щоб я наподоблювала твоє життя? — Моє? Ніколи — А тоді чиє? — нічиє жити по, своєму. — Я й живу… По своєму…

Мати підняла здивовано очі, її погляд був усміхнений і вдоволений… Ну… їж! пж! Ти більше їж! А вам, — звернулась вона до мене, слід переїхати до Монтреалу. — Я це також кажу, — підтримала її дочка. — На мою ж думку було б краще, коли б ви переїхали до Торонта, — енергійнішим тоном відповів я. — До того села? — заперечила маги. — 3 того села будуть ще люди, — боронився я. — А! Коли це буде! — Лишень терпеливости. Дуже скоро. Ми швидко ростемо. — інколи рветься терпець. Ось я було захворіла… Лена? пй що… Ви її напевно знаєте… — Але ж, мамо… Ти зачасто повторяєш моє ім'я, — перебила Лена. — А чиє маю повторяти. Ти в мене все. і ти це знаєш. і пройшли ми з тобою не коротку дорогу… — А, мамо! Знов ті сентименти… Павло знає всі ті наші дороги… Мусимо трохи почекати і це все, — енергійним тоном заявила Лена. — і це не буде довго, — додав до цього я. Я поробив заходи, щоб справу приспішити, для мене це питання бути чи не бути, — цілком недвозначно казав я. — Як також для мене, — підтримала мене Лена…

Мати замовкла й по черзі поглядала на нас невиразно. — Ви курите? — запитала вона по часі. — Ні. Вибачте, — відповів я. — Лено! Подай мені мої цигарки! — Вона помітно хвилювалася і я догадувався, чому. По всьому було видно, що її переконання мають твердість шведської сталі, а б уяві напевно вітав шведський доктор, про якого згадувала Лена. Я мовчазно дивився на одну з картин, що висіла напроти, не конче розумів її зміст, але інтригувала співгра контрастових кольорів. — Цікава річ, — вирвалось у мене. — Подобається? — посміхнулась Лена. — Ви майстер. Пристрасть, свіжість, небуденність. Один тільки раз в житті я бачив колекцію нових майстрів. У Кілі. Випадково. У одного доктора. Я бачив Руольта, Барлаха, Нольде…

— То ви знаєте! — зраділа Лена.

— Лишень бачив.

— Ви бачили Барлаха! Що це було?

— Щось, щось… Маю погану пам'ять на теми… Апостол… Чи…

— Апостола? Павле! Ви бачили апостола.

- і не пригадую, де це було. Можливо у якійсь монографії.

— О!О!О! Почалось! — перебила нас мати.

— Вам подобається Кокошка? — не зважала на це Лена.

— Чотири чоловіки й одна жінка. Або "Вікно".

— Яких ви ще знаєте?

— Забулось. Отто Мюллер.

— Чудовий Отто Мюллер! Дівчата, що купаються! — Очі Лени світилися. Ми почали енергійну розмову на цю тему, мати сиділа, курила, стрясала до попільниці попіл, нудилась, поглядала на нас, але не перешкоджала. і коли ми отямились — була година третя. Обід скінчився непомітно. Ми встали і перейшли з Леною до сальону, переходили від картини до картини, я робив свої зауваження, очі Лени світлися, а потім вона залишила мене і по часі вернулася з трьома своїми невеликими малюнками. Один з них був той самий, що зацікавив мене в їдальні, а інші краєвиди, перші, мабуть її спроби, під котрогось з її улюбленців, можливо того самого Мюллера.

— Це мої ранні, - казала вона. А ваш портрет буде також. Я за нього візьмуся. Я поцілував її в щоку, вона торкнулась моїх уст двома своїми пальцями і додала:

— На матушку не зважай, вона добра, ти їй подобався, — вона вперше промовила до мене на "ти", це сталося непомітно, що нам сподобалось, але ми промовчали його і продовжували мову в тому ж тоні далі.

— Як довго маємо чекати? — запитала вона згодом.

— Найдалі до літа, — відповів я.

— Добре! До літа! — і вона підійшла до мене ближче, я обняв її легкий, гнучкий стан, це були поцілунки мистецтва, на очах барв, композицій, збоку стояв прикритий полотном мольберт, як символ цього клімату і настрою.

Потім ми сиділи спокійно на канапі і розглядали монографію скульптора Олександра, Архипенка, яку Лена недавно одержала просто з Ню Йорку з підписом мистця. Ми ділово обговорювали кожну деталь і я мав нагоду пізнати, як прекрасно орієнтувалась вона у цих справах, включно до відомого жаргону критики, яким ці речі висловлюються. Вона могла, наприклад, казати: