Улас Самчук - На тведiй землi

На самій горі був ресторан… Листя дерев зривалося з галуззя і стелилося, де впало. Це чарувало, наповняло втомою, іржаві шматки шелестіли пронизливо. Лена дивилась мені у вічі, її уста кривилися в іронічну усмішку, а сама міцно трималася моєї правої руки, ніби хотіла мене повалити. — Чи не гарно? — питала вона. — Погоджуюсь, — відповідав я.

— Чому б вам не переїхати сюди? — питала далі. — А справді чому б? — відповідав я. і притискав міцніше її руку, щоб зупинити питання. Сам не знаю, чому я не міг погодитися на цю пропозицію, Лена відчувала мій спротив, очима вимагала пояснення, але я мовчав.

Дуже хотілося її обняти, розлогий, палаючий краєвид, ажурна алея, зелений травник, іржаве листя вимагали вислову, ми звернули до округлої, старовинної тераси і тут перед лицем цілого міста, ігноруючи довкілля, ми цілувалися тими жадобними цілунками, які при значені не так нам самим, як тому довкіллю, що нас оточує. Лена була на диво хижа, очі її робилися ще більші, ніж звичайно, а уста ставали гарячими.

Перед першою годиною ("щоб не спізнитися"), ми вже ступали широкими кроками вниз крученою, асфаль товою дорогою без хідників поміж садами, травниками, квітниками, віллами. Хто ті щасливці, що тут живуть і можуть завжди, кожної хвилини насолоджуватися цими краєвидами просто з вікна своєї робітні, спальні чи їдальні? Чому це не ми? Я звичайно не висловлював цього зухвальства в голос, але думки мої крутились біля цього божества безнастанно. Можливо, в цей момент я був переконаний, що я сам кумир долі, якому коряться гори, доли, хмарочоси, краєвиди.

Внизу, при першій нагоді, Ми зупинили одну з численних таксівок, що бігли рівною алеєю попід горою і вона, з неймовірною швидкістю, повезла нас у хащі міста. Мені здавалося, що Лена тепер значно різнилася від тієї, яку я знав весь час, вона була домашня, звичайна, покірна, упокорена, я так само виглядав "як засватаний", ми обоє сиділи рівно, чемно, мовчазно і лишень зрідка порозумівалися поглядами, які висловлювали приблизно таке: Страшно? — Трохи. — Мені та кож. — А в голос я питав Лену: — Як мама виглядає?

— Дуже звичайно, — відповідала вона. — Любить вона котів? — У нас нема котів. — Лідія іванівна? — Так, — посміхнулась Лена.

Чорна зі сірим нутром таксівка бігла прямою людною вулицею, іноді на знак червоного ока зупинялася, минались вулиці — свята Агата, свята Люція, свята Женев'єва і ось їдемо під гору, повертаємо вправо і виїжджаємо на Першу авеню. Ще кілька судьбоносних хвилин і ми зупиняємось перед новим, двоповерховим, цегляної барви будинком з прикметними, зовнішніми, крутими, залізними сходами до першого поверху. Всі будинки цієї вулиці мають такі сходи і це творить своєрідну неповторну картину екзотичної випадковости. Оте широке вікно другого поверху зправа належить до мешкання Лени.

Обережно входимо по крутих сходах, зупиняємося на площадці, Лена шукає у своїй торбинці ключа, поглядає на мене з боязкою зацікавленістю, обережно відмикає двері, обережно входимо до вузьких сіней з вішаками на одяги і великим дзеркалом при стіні, обережно роздягаємося, я помагаю Лені, Лена помагає мені, довкруги глибока, насторожена тиша, ніби вона причаїлась і здивованими очима слідкує за нашими рухами.

З права сальон з розчиненими навстежінь двополими дверима, рухом руки Лена запрошує до сальону завішаного, як картинна галерея, картинами найхимернішого змісту і стилю, серед яких на широкій стіні демонстративно виділяються поруч два портрети — мій і Лени. Лена юна, ніжна, прозора з великими зеленими здивованими очима, а я подібний на кретина з овальним лицем, довгою шиєю, лапатими вухами, з опалими плечима на яскравому зелено-синьо-жовтогарячому тлі, що нагадує полум'я пожежі. Кілька різноманітних, не звичних, химерної будови м'яких стільців і така ж сіро-мишата канапа, плюс етажерка з грубими томами монографій мистців, оздоблюють цей простір.

— Сідайте і чекайте, — шепнула Лена і цей шепіт видався мені присудом на вигнання. Я покірно погруз у ясно-бурий фотель, що нагадував сіямського кота і розпочав чекання. Лена театрально підняла голову, посміхнулася і вийшла, а я у своєму сірому, новенькому одязі, почувався справді "як засватаний" і помагали мені лишень картини, які зосереджено, мов філософи на диспуті, дивилися на мене зо всіх стін і казали: не бійся! Ми дуже спокійні і прості. і ця їх стоїчна мова наводила в мені якийсь порядок. Я напевно виглядав напружено, дуже святочно і переборщено банально.