Улас Самчук - На тведiй землi

— Коломия! — викрикнув я і здивовано зупинився. Лена здивована не написом, а моїм викриком, в чому справа, той напис її не зворушував. — Чи ви знаєте, що таке Коломия? — питав я її.

— Якесь містечко в Карпатах, як не помиляюся, — казала вона. — Чому воно вас зворушує?

— В нашій мові, це не лишень назва міста. Це символ… Провінційности, закинутости, далекости… Щось як і Кобиляки.

Лена сміється, вона виймає ключ і відмикає зовнішні двері "Коломиї", що виходять на широку веранду із сходами до невеликого помосту на самому березі… Все тут залишене, двері й вікна закриті і замкнені, ніякого сліду мешканців.

Ми увійшли до чималої, півтемної, зі затхлим, гарячим повітрям кімнати, відхилили й розкрили вікна, впустили світло й повітря і перше, що кинулось у вічі, це недокінчений портрет Лисого, який стояв на мольберті насупроти закоптілого ватрана. — Моя робота, — заявила попередливо Лена. — Ніяк не вашого стилю, — додав я. — Реалізм, — відповіла вона.

Я мав причини дивуватися. З головної кімнати з її великим, округлим столом, на всі боки вело четверо відкритих дверей. Три спальні, кухня, убиральня… Меблі, лежаки, гойдалки, радіоапарат… Готові для спання ліжка, одяги, халати, костюми, рушники, білизна… Холодильник заповнений харчами і навіть рибальське знаряддя…

Лена квапилася вияснити ситуацію, вона приїжджала сюди робити той самий портрет, сам Лисий рідко тут бував, він зайнятий, тепер він виїхав до Кінгстону, його молода друга жінка виїхала до батьків до Манітоби, його одружений, від першої жінки, син, який також недавно прибув з Европи, має свій власний котедж на Мускоці.

Я розумів намагання Лени, як також розумів Лисого, який мав в різних містах, а також в Кінгстоні, кілька готелів. На такому тлі цей котедж засадничо ніяке диво. На мене дивилось з мольберта тяжке, мускулясте, округле, бульдожого вигляду обличчя з тяжким міцним носом і сивою чуприною, яке хотіло підсказати мені думку, щоб я не був здивований, що нема нічого надзвичайного, що в даному випадку все в найкращому порядку, хоча мені не було легко одразу з цим погодитися. Я був помітно розгублений, чомусь соромився, не мав потрібної відваги сприймати явище безпосередньо, почувався непрошеним вломником до чужих володінь.

інакше, здавалося, почувала себе моя чарівна супутниця. Вона виглядала легкою й самозрозумілою, як метелик, здавалось, для неї це ніяка новина, все стояло на місці і виглядало природно.

Перше, що вона зробила — відкрила радіоапарат, це був ранок, час всіляких гутірок, дитяча година, кілька вставок популярної музики, але той інший голос з тієї скриньки надав нам більше домашнього забарвлення. Далі ми оглядали спальні, кухню, убиральню, а після цього Лена діловим тоном мене запитала:

— Слухайте, Павле. Які з цих трьох дверей ви вибираєте для себе? — вказала вона двері трьох спалень.

— Вибір за вами, — відповів я помпезно.

— Я вибираю ось ці, - вказала вона на двері зліва. А ви?

— Розуміється, протилежні, - відповів я.

— Схвалюю ваше рішення, — казала Лена.

— А ви не боїтесь? — питав я.

— Чого?

— От хоч би павуків, мишей.

— Я ж вам казала… Павуки чудові сотворіння… А миші — розкіш буття.

— А блискавки? А громи?

— Ці боги? Вони знають мою побожність.

— Добре. Гаразд. Скоряюсь. Займаю оту рожеву… з тим двоспальним і тим трюмо…

— Там є трюмо? Вибачте. Тоді я йду туди.

— До мене?

— Вам рекомендую другу протилежність.

— Навіщо вам трюмо? — питав я легковажно.

— Для душі.

— Це зворушливо.

— Свобода вибору. Ви, можливо, не підозріваєте, що обличчя жінки вимагає відзеркалення так само гостро, як і адорації.

— Я підозріваю… і ще більше. Думаю — обличчя жінки вимагає опіки, уваги… Боротьби… Жертви. Це маска ідола…

— Но, но, но! Я здаюсь. Ми ж заключили пакт неагресії.

— Вперше чую. Я був весь час переконаний, що ви…

— Тарантула, — перебила вона мене.

— Не так драстично… Прошу вас… Але добре. Погоджуюсь. Пакт неагресії… Ніколи — ніколи… Отруйна тарантула. Небезпечна. Напишіть це нї ваших дверях, інакше… — я замовк.

— Що інакше?

- інакше не врятує ніякий пакт неагресії.

— Не сподівалася, що вже перший наш день розпічнеться погрозами.

— Будьте готові на більші несподіванки… Я забрав свою новеньку, картату валізу і направився до дверей зліва, що побіч з кухонними, де на мене спокійно і покірно чекала вигідна, вистачально простора спальня з так званим континентальним ліжком та різними іншими забаганками цивілізованого гомо сапієнс. Було гаряче, душно, затхло, широке низьке вікно під стелею закрите від комарів густою сіткою і завішене темно-зеленою занавісою. Я все відкрив, розсунув, відчинив, впустив повітря, світло, шум озера… Далі відкрив валізу і виложив її зміст…