Улас Самчук - На тведiй землi

і вже на сходах, коли ми, тримаючись за руки, піднімалися до її кімнати, вона захоплено повідомила:

— Отже знаєте що? пдемо! Маємо котедж! На цілий тиждень!

Вона любила подібні гураганні несподіванки, але ця була найгураганніша. Розуміється, що першим свідомим, конечним відрухом з мого боку, мав бути протест, справа котеджу — моя справа, але Лена очевидно все це пророчо передбачувала і старанно обдумала. Вона піднесла свою гарну, зарозумілу головку і дивлячись на мене резолютно, прорекла: — Но, но, но! Ніяких запитів і ніяких протестів, мій милий! Нічого не станеться! Все буде добре! Я деспот і нема відклику!

Я зрозумів, що це мав бути той самий котедж Лисого з тими різнімн примарливими духами в стилі Трухлого, це був деспотизм і я не мусів на це погодитись, але весь той деспотизм був піднесений у такій чудовій, шовковій рукавичці і з такими вийнятково спокусливими інтенціями, що відоме легендарне яблуко кви, виглядало проти цього дитячою блискоткою. і мій язик не мав сили повернутися, щоб сказати якебудь слово спротиву, він був цілковито паралізований невмолимістю цього тиранського приречення. — Добре, гаразд, мовчу, — сказав я, коли ми вже були в її кімнаті, - насолоджуйтесь вашим деспотизмом, але запам'ятайте добре, що всі інші бюджетові проблеми цього карколомного підприємства рішаються виключно засобами мого грубого банкового конта!

- ідеально! Я цього тільки й чекала! Чи ви вже маєте купальник?

— Два. А в якій стадії розвитку ваше бікіні?

— Думаю без. Чи погоджуєтесь?

— Лишень в рямцях "ніколи — ніколи" і в абсолютному вигляді. При місяці, в тумані.

— Танець кістяків.

— Щось в цьому напрямку.

- і пам'ятайте, що я маю намір бути дуже скучною — набирайте більше книг.

— Наміри можуть мінятися залежно від погоди.

— А що кажуть боги?

— Канадська радіо-компанія твердить, що має бути ідеально.

— Але все таки будьте озброєні.

— Читали ви "Бридотник" Сартра? — запитав я.

— Думаєте, що це найвідповідніша лектура проти скуки?

— Ні, лиш маючії на увазі вашого партнера.

— Маю намір і це перевірити.

— Дуже запобігливий намір.

— А вам рекомендую Франсуа Саган. "Бонжур Трістес".

Зворушливо вдячний, але я вже зайнятий, — казав я.

— Чим?

— Лена Глідерс.

— Повторюю — вона наміряється заморити вас скукою.

— Пам'ятайте, що я також трохи поет, не пишу віршів, виробляю чоколяду, але скука є також частиною мого надхнення. Я егоїст.

— Вважаєте, що скука — привілегія постів? — питала вона.

— Взагалі муз.

— Це звучить розпачливо.

- і егоїстично. Це свого роду люксус, засолоджене марнування часу, на нашому континенті не поплатне.

— А що поплатне?

— Залізо. Бетон. Дороги. Великі, довгі, безконечні земні і небесні дороги. Т ще будови. А "і скучно, і грусно, і некому руку пожать", це вже не грає більше… Навіть коли запустити бороду. Борода пасувала московським боярам, але ню-йоркським бітнікам це лиш сліпа кишка. Місце для бруду і сміття.

— Бога також малюють з бородою.

— Не всі і не завжди. і залежить якого. Наприклад, мого Бога не можна змалювати. і всі ті, що намагаються намалювати Бога — беруть на себе завелику відповідальність.

Лена любила такі діялоги, вона їх інспірувала, тягнула мене за язик і ми завжди поступово, мов по драбині, сходили все вище і вище з нашими міркуваннями. Сьргодні я мав до неї цілий ряд претенсій, але вона була в такому райдужному настрою, що руйнувати його якимись невеселими запитами було б злочином. У неї появився якийсь круглий дзиглик, покритий розмальованою гавайською шкірою, вона примостилась на ньому посеред кімнати, разом з ногами, сиділа згорнена обнявши коліна, нагадуючи скульптуру птаха. Вона дивилась на мене з під лоба, трішки лукаво, трішки іронічно, трішки зацікавлено, кидала свої запити чи свої відповіді, але здавалось, що її думка і її уява зайняті чимсь іншим, далеким не тутешнім. Що і про що вона думає? Я не питав словами, але питав поглядом. Вона одначе мовчала. Можливо вона хотіла щось сказати, але як звичайно, не знаходила потрібних слів. Наші відносини починали бути складними.

У суботу, о дев'ятій годині рано, автобусом "Грей ковч", з автобусної станції при вулиці Бей, ми з Леною, обвантажені малими валізками, ніби пара молодого, щасливого подружжя, виїжджали на озеро Сімко. Дуже тепло, соняшно, шумно, рухливо. Повільні, незграбні, тяжкі, деякі двоповерхові, автобуси сірої, алюмінійової барви, поблискуючи вікнами, підсувалися до своїх пгронів, втягали до свого нутра довгі черги різноманітних, різнокольорових пасажирів, щоб опісля повільно, з приглушеним рокотом, висуватися на вулицю і зникати десь там за рогом будови. Все кудись їхало