Улас Самчук - На тведiй землi

Що ж стосується мене, то за цей один короткий, як непомітна мить, час, я сливе переродився, тобто не переродився фізично, але дістав, наприклад, гарячку чепуритися, ганятися, мов ідіот, за модами, хапаючи кожну краватку з якоюсь патетичною ненаситністю, старанно і пристрасно голитися, отетеріло чесатися, надокучливо сторчати в дзеркалі, розглядати кожного прища на своєму обличчі, мов би це була плянета Венера і я мусів довідатися, чи здібна вона втримати тягар мого існування, мене потягнуло до занудливої, ностальгійної, засадничо легкої, але кривавої і драпіжної музики, певних любовних, звичайно неправдивих, фільмів, томливих, просторо завантажених сексом романів і мельодійно, музично-млосних і кабалістично-надхненних віршів. Не знаю, чи яка інша жива істота — кінь, слон чи бегемот, могла б перетравити таку кількість подібних потрав, коли я заводив патефон і годинами дозволяв себе батюжити звуками Малягени, що врізалася в мої пори, жили, тільця крови гарячим приском і творила там шуми верхів'я гір, тиснення глибин океанів і гойдала мною, як кораблем на розбурханих водах. Все видавалося надреальним, надфізичним, наддоторкальним, почував себе не на твердій груді земного підложжя, а у висотах і надвисотах неуявного хаосу й безконечного всесвіту. Такого сакраментально дурного положення не видумати і не висказати найбезбожнішому фантастові, навіть коли ми лежимо десь під плотом залиті алькоголем. Не має бо шаленішого оп'яніння, як оп'яніння власною кров'ю.

і простір поміж вулицями Маркгам і Шша, став для мене священно-проклятим, я включив його в гармонію своєї істоти, в музику биття мого серця, його хідники видавались іноді тріюмфальними килимами, які так чарівно вгиналися під моїми легкими стопами, але не провалювались і трималися твердости бетону. іноді він видавався мені надто довгим і тоді я нагло вривався до трамваю з дуже відчаяним виглядом самогубця для того тільки, щоб пролетіти три короткі зупинки, а потім метеликовим стрибком випурхнути і стрімголов гнатися вниз вуличкою Шша. Так хотілося блищати — червоним, багряним, золотим — байдуже яким кольором, мати якогось огнедишного "Ягуара" чи "Скай-Грен Тандер'' а, як це показують в ілюстрованих журналах, бути поривом, вникати, входити, брати, злити свої власні сили з силами машин і творити одну сугубу невмолимість.

Лена звичайно позірно байдуже чекала на мене, здебільша сходила вниз і відчиняла вхідні двері. Не було зворушливих сцен зустрічі, мода не дозволяла патетики, вдавали грубоватих, мішкуватих, забарвлених цинізмом, ходульних суб'єктів, помпезно холодних й дерев'яне байдужих. Бути штучними входило в нашу естетично-моральну програму, ні одного природного руху, ні шпетки щирости. Найбільше Лена могла наставити щоку для летючого поцілунку, або в ще більш розпачливих випадках, схопитися за обидві руки і не знаючи що далі, вирікати: — Ви сьогодні Боб-Гоп. Або: — Ви понурі, як стара вежа. Або: — О, Павле, Ви знов пригналися за скоро! Або: — Сідайте і мовчіть. Набридли! — Або: Не підходьте, не підходьте! Я колюча! — Читали ви Сімон де Бовуар? Або: — О, це вже старе, як світ. Це вже знала моя бабця.

іноді я ганебно розгублений, як останній бевзь, не знаходжу слова, розпачливо намагаюся рятувати престиж і вдаюся до вульгарного нахабства: — Не вдавайте, Лено, дурня, будьте піжоном. — Ха-ха-ха! А що таке піжон? Ні. Ви скажіть, що таке піжон!? — О, Боже! Голуб. Голубиця! Мені радісно бути дурнем, а не голубом, — картавить вона. З дурнів ллють бетон людства, — підносить вона голову з примруженими великими очима, які здавалося, хотіли б мене з'їсти і на яких поблискують сльози безсилля. Ми йдемо поруч, інколи обняшись, незручно вузькими, навоскованими сходами наверх до її відчиненої навстежінь кімнати, де вітає нас розпачливо-жахлива подоба її останнього малювання, переважно жінка у вигляді горилі, яка напружено, як надутий бальон, родить дитину.

Мені здебільшого хотілося б схопити її і розіграти бурхливу сцену любови, кинути її на тапчан, роздерти на шмаття її одяги, мене роспирала жага розогненого бика, але я тримав себе за роги, кидався на твердий, застелений гуцульським килимчиком тапчанчик, надувався, як міхур, і вдавав розгніваного за те, що вона на моє запитання, де була вчора, давала завжди ту саму відповідь: — і як вам не обридне завжди те саме питати. Знаєте ж, що була зі старим любовником у Роял-Иорку. — Чорт би тебе забрав! — Мене найбільше сердить те "зі старим", бо я не можу супоставити її свіжого, ясного, чистого тіла з чимсь старим, це блюзнірство, це знущання з естетики, а її це, мабуть, бавило і, мабуть, вона знала, що саме в цьому її підозріваю… Але коли я вже доходив до певної точки невдоволення, вона миттю, мов найвражливіший сейсмограф, починала реагувати, вона могла підійти до мене, стати передо мною навколішки, взяти мою руку в обидві свої долоні, ніжно її погладити і ще ніжніше її поцілувати. — Не цілуйте моїх рук! — сердито казав я. — Я не друїд — Для мене друїд! — відповість вона, посміхаючись.