Улас Самчук: Гори говорять

Варто згадати Павла. Він мало, мало не став жертвою нашої перемоги, але після далося врятувати. Його виміняли за Йонаша, що він й після приходу до нас румунів, не перестав робити нам прикрості. Кіті змагалася, боролася з ним, аж поки не прийшло в них до остаточного розриву. І батько і дочка по-свойому мають рацію, але по-мойому не мають її обидвоє.

Павло з Марійкою Одружилися, одначе події, пережиті тією жінкою, не лишилися безслідними. Нервів її не дається привести до спокою, не дивлячися на дбайливе до цього відношення всіх членів нашої родини. Вона спричиняє Павлові чимало турбот і життя того подружжя зовсім не ідилійне. Воно часто нагадує гірку цибулю, що від неї мимохіть течуть сльози, але енергія Павла перемагає все. Вона безконечна.

Юра одружився також і то не хочеться вірити з ким… Одружився з Паранею й причиною того був я. По війні зацікавився нею, віднайшов, познайомив її з Юрою й той негайно увів її в наш дім.

Після звільнення нашої країни від румунів, та після катастрофи визвольних українських змагань, до нас запрошено чехів.

Життя почало входити в нормальні рямці. Ожили груні, заворушилися жиди й творили далі свою пасожитську роботу. Гуцул забився знов у цілину. Мадяри, як панували, так і панують, тільки під зміненою вивіскою москвофілів. Все по-старому.

Одначе дещо й змінилося. Ми не пішли слідами батьків, залишили своє пастирське заняття, а взялися до підприємства. По часі в нас забелькотало перше немовля народнього промислу — наш тартачок, що здоров росте, розвивається й, не дивлячись, що пожерає щоденно кілька сотень кубів наших лісів, усе таки оплачується його годувати.

Я-ж в останні часи веду дике для наших обставин життя. Обложившися книгами, часописами, узброївши вуха слухавками, а очі окулярами, цілі дні проводжу за столом для писання. Брати кпляться й сердяться, але це не міняє справи. Йонаш після поразки Мадярщини впав у дитинство. Змінився, спохмурнів, уявив себе "русским" і одно, що його тримає при житті, це те, що край цей не став український, а тому рано, чи пізно, може знов стати мадярським… Бо "ці", на його думку, не вдержаться. Він разом зо старим Бабчинським (що також щасливо перемандрував до того саме табору) та й з російсько-мадярським словником, компонують дописи до "русских" часописів.

Вони, наприклад, доносять: "не памятається на то, что провалєнієм масовим у наших русских школах учебніков на настоящом літіратурном язікі, не будім іміти ніякой науки, а что самоє важно, что в днєшньом світі, корда і роботництво уже стримиться унеможливити конкуренцію образованием на основі папіря (школьного свідітельства) станеться неможливим". — Це Йонаш.

Натомісць Бабчинський рече: "подїжджаючий автомобіль українскіє школьниє діті камнями обкидувают і таким способом огрожают жівот сообщающимся у ньом людей".

А з цього приводу Хомишин що йому недавно упокоїлася "його", через що він з подвійною пильністю вчащає до корчми), сидячи за "гальбою" й схилившися до вуха сусіда, розважає: — То знаєте, сусіде, тоті мадяри хитрі!

— Ооо!… — многозначуче киває головою сусід, не розуміючи навіть, що той мае на думці.

— Тото кожний ади, що був заклятим мадяром тепер став "русским".

— Айно, айно, — киває лисиною сусід, від чого аж зайчик по стелі, ніби від дзеркала, бігає.

— Бо, — продовжує Хомишин, — прийде час… — і тут зовсім нахилявся до вуха сусіда.

— Та набезівно… — моргає очима сусід.

— Бо ж "ці" не видержать…

— Де там…

Сусіди ніколи не мали в таких справах двох думок, хібащо в смаку пива. Один упевняє, то найкраще окоцімське, другий — підгорянське. Так і пили. Хомишин смакував своє окоцімське, натомісць сусід з насолодою тягнув підгорянське, хоч те і друге, химерний корчмар наливав їм з одної бочки.

Спомини пливуть далі. Пригадую Івана Щутку. Його ''маржинка" ходить тепер по полонині Григорівка. Коли виходить з бербеницями по молоко, завжди пройдеться, здовж окопів і, притримуючи правою рукою "піпу", похитує головою:

— Айно. Билисі…

І підходить до погряничного білого камня, сідає на нім і очі звертає на схід. Там безконечно далеко хвилює горами земля, по полонинах пасеться маржина, бряжчать колоколи й чути здалека трембіту. Довгою стрічкою здовж гірського гребіня, через Григорівку, Кукул і аж на Говерлю, біжать гряничні, білі палі. Щутка дивиться й міркує. Що міркує Щутка — сказати тяжко, але насуплені брови, дубовий, гіркий погляд, глибокі зморщки коло широких уст, — служать гуцулові ознакою гніву. Це особливий гнів. Гнів, що набірається роками, десятиліттями й може вдержатися від вибуху. Коли ж вибухне, — навіть горам моторошно стане. Щутка жує піпу й міркує. На полонині поміж поплутаними іржавими колючими дротам, спокійно ходять до всього байдужі корівки. Де-не-де маячать могили. Чорні їх хрести опускають у зневіррю рамена, написи вилиняли й імена, що таїлися в них, відійшли в небуття.