Улас Самчук - Гори говорять

Наші всі оті Бабчинські, Пластуни, все оте покалічене духовенство без ніяких духовних потреб, все то, мамусю, й є наше горе, наша кара, защо ми сьогодні несемо відповідальність. Всі вони є раби й дикуни, що носять краватки й живуть у кімнатах з міщанськими оздобами, що мають претенсію на аристократизм. Уяви ввесь комізм людей, що, не знаючи чужої мови, калічать її, щоб тільки уявити себе чимсь, що на його думку є аристократичним І я, мамусю, аж тепер починаю розуміти це зло. До цього часу мені здавалося, що то дрібниця, що так і має бути.

І нарешті, мамусю… Дай мені силу сказати останню правду. Нарешті я покохала. Не знаю, чому якраз покохала його. Не знаю… Можливо, мамусю, він і не… Ні, я цього не можу сказати. Він жива з нервами й душею людина. Він аристократ від природи, він культурніший від інших.

І як же тепер? Що мені робити Відректися його, стати на сторону батька. Зректися самої себе й піти до них, до Розенкранців, Бабчинських? Ні, мамусю. Я не можу йти до них. Я не можу бути зрадницею того, кого вибрало мое серце. А разом з тим я не хочу й зраджувати своїй батьківщині. Що ж робити?

Не плач, мамусю. Я дійсно жорстока дочка. Я роблю лихо й хочу, щоб ти спокійно на нього дивилася. Але все таки не плач. Дай тебе поцілую. Ну, ще раз. Боже, мамусю, які солоні твої уста й щоки. Поцілуй і мене. Ще раз. міцніше. Мені так легко тепер. Я чую навіть більше в собі сили. Боже, Боже! Коли б мені побачити його. Ні, ні! Краще не бачити. Я не переконаю його. Ці тверді камяні мужчини. Він не послухає мене. Ах, мамо, мамо! Все котиться до долу.

І Кіті горнеться до матері.

Ах, мамусю, як хочу його бачити, чути коло себе! Що я дала б, щоб тільки його мати тут. Я віднайшла б знов життя, а так немає сили. Немає сили, що втихомирила б кхання. Немає розуму, що міг би мудрими чинами оминути війну, революцію й любов. Я в цьому переконалася.

От ти часто кажеш — подумай, подумай. І я думаю, маю безконечно. І що далі думаю, то більше заплутуюся, менше знаю, що робити. Часом вже гадаєш: — ну, я зроблю так і так. Це буде розумно, а за хвилину робиш і сім щось протилежне, зовсім нерозумне. А може то й розумне, мамо. Може так і треба. Я от і тепер, я розважаю, як людина, що все розуміє, але чому ж не можу зробити, щоб все сталося добре. Чому не встані не тільки примирити батька й Дмитра. Мадяршину й українців, жидів і гуцулів, а навіть не встані й себе примирити. Чому, мамо? Можеш мене осудити. Осуди. Осуди гостро, але тоді осуди все. Зроби, мамо, гостру цензуру й викинь з життя неприємні місця. І коли ти думаєш, що від цього щось кращає, викинь усе. Забудь, що сказала тобі, пропусти повз твої вуха, не думай про це. Я ж думаю, що від цього нічого не покращає.

Кіті раптом замовкає. Подумавши, ніби чогось злякалася. — Боже! Я так багато говорила! Я ще ніколи так багато й так поважно не говорила. Даруй, мамусю!

Зо всіх кутків кімнати вилазить вечір; Вікна поволі гаснуть.

Сотник мадярської армії Артур Шульман, комендант ясінської військової залоги, по довгих і впертих домаганнях Йонаша, нарешті, приняв останнього дня довшої розмови, що торкається справ "нашої провінції". Розмова відбувається у головній кватирі, при Церковній вулиці недалеко від двірця.

Рівно в шостій вечора сотник вернувся зо служби, передягнувся, закурив і сів. В ту саме хвилину повідомляють пре приїзд Йонаша.

Сотник покашлює, встає. Підходить до завішеного вікна. З надвору чути брязкіт балабонів. Йонаш прибув санками. Пара хвилин і Йонаш роздягає в почекальні свого тяжкого з лисячим коміром кожуха, витирає хусточкою мокре від сніжинок розчервоніле обличчя, носа, очі й пружніми кроками входить до кімнати сотника.

— Сердечне поважання, пане сотнику! — Вітає з низьким елегантним уклоном Йонаш коменданта.

— Вітаю, — пане лісничий! Дозвольте запропонувати місце й цигарку. Щиро прошу вас.

— Дуже вдячний. Вибачайте, що змушений забірати вам ваш дорогоцінний час — сідаючи говорить Йонаш. — Я дозволив собі потурбувати вас в одній важливій справі, що безпосередньо торкається нас з вами, в розумінні дальнішого перебування нас у цій країні, як її господарів.

— Радо вислухаю в цій справі ваші міркування — витираючи сірника, ввічливо додає сотник.

— Вони, пане сотнику, не складні. Вони зводяться до того, що в дальнішому нам з вами загрожують неприємні ускладнення, що можуть принести нам не мало прикрих хвилин.

— Пан лісничий, розуміється, опірають свої міркування на якихсь конкретних доказах?