Улас Самчук - Гори говорять

— Хай воюють, як їм ще необридло. З мене вже досить. Хай про мене цілий світ завойовують, матері їм чорт! — філософує старий вояк і набиває величезну люльку.

Кіті чуб, бачить і нічого не розуміє. Що сталося? Побожеволіли люди. Пів мільйону якихось українців суне на захід. Чого їм тут треба? Вони ще й сюди присунуть і тут зроблять свою владу. Боже мій! Це було б несправедливо й жорстоко.

Смеркає, а Кіті нічого не їла. Вона зовсім забула за їжу. Не до того тепер. На її очах валиться велика мадярська армія й держава. Вона це чує й бачить і нічого не може зробити. Смеркало, а вояки не відїзджають.

Запалили смолоскипи й освітили двірець. З гір насунуло багато гуцулів. Всі вони виголоднілі, сухі. Хтось сказав, що роздають страву. Вояки вказали на склади муки й консерв і за хвилину з них не лишилося нічого. Розпочалася сварка, бійка. Деякі, діставши щось, одразу сідали тут і їли. "Боже мій! — жахається дівчина. — Вони голодні. Які вони всі голодні. Революція, голод, українці. Люди! Отямтеся! Ви всі загинете! Ви станете рабами своїх шлунків!''

Перелякана Кіті біжить додому. Чому все це на неї зробило таке сильне враження? Вона навіть за Дмитра забула. Вона горить, шаліє.

Як на те застає дома батька. Він, видно, щойно приїхав, мати радіє й закормлює його смачними стравами. Вона прибігла, привіталася й почала плакати.

— Кіті! Що тобі?

— Ах, вона в мене завжди така, — журиться мати. Батько переконаний, що вона плаче від зворушення зустріччю. Намагається втихомирити.

— Тату! Що сталося? Чого вертаються вояки?

— Революція, Кіті. Війна скінчилася. Всі армії розходяться.

— Але-ж не всі — кричить Кіті. — Не всі! Он… І вона вже забула, як вони звуться. Вони, ті здалека починають наново війну. Не всі скінчили. Це тільки наші покинули все, не видержали. Це тільки нашим усе байдуже.

Батько лише усміхнувся.

— Чого ти усміхаєшся? Тату! А що буде з Мадярщиною?

— Нічого. Тепер цілий світ збурився. Всім набридла війна. Революцію роблять. Не видержали.

— Так нащо починали, коли не видержали? Почнуть, нароблять стільки лиха, перемордують, перекалічать і після не видержують.

— Від нас, дочко, це не залежить. Це винні ті панове там на верхах. Але Кіті Ти не проймайся так.

Кіті дрібно засміялася. — Не проймайся. Тепер не проймайся. Колись скрізь писали: — "Мадярські жінки! Цвіт і гордість наша! Всі сили на фронт. Підбадьоруйте ваших мужів!" А тепер не переймайся. Для чого стільки кричали? Нащо вішали отих Гуцулів?

— Що з нею? — пошепки питає Йонаш жінку. — Може вона читала багато романів?

Йонашиха тільки знизнула плечима, а Кіті почула це Я зареготала.

— Ха-ха-ха! Так! Романи. Це ми з мамою цілу цю зиму читали довгий кривавий роман. Це я мучила її тут, тримала "на фронті", усміхалася старшинам, зализувала їх рани. Так. Це були чудові романи. Ніколи не забуду їх. Вір, тату, що я, дочка твоя, глибоко пронята тими романами й ледве чи дасться мене вилікувати.

Вона сильно рознервувалася, випила каву й вийшла надвір. Навкола велика ворохобна ніч.

А революція росте, розгоряється. На осінь рухнув зовсім фронт. Вояцькі маси захопили всі двірці, уряди. Заворушилися гори. Настав голод. Хліба! — чути загальний крик. Зтурбувалися ясінські володарі. Йонаш виде наради з нотарем, із Розенкранцом, з Бабчинським. Утворюється комітет "рятунку батьківщини". "Всі, як один муж, повинні ми стати з Божим на устах словом, перетяти наближаючій гидрі дорогу!" — заявляє Бабчинський. Розенкранц пропонує утворити відділ народної охорони. Він мусить бути зложений з місцевих людей, Йонаш подав голос, що треба поговорити з "самим народом". Він пропонує скликати в Ясіню велике всенародне віче й пояснити людові, що є й як треба шукати рятунку.

До комітету "рятунку батьківщини" увійшли Йонаш, Бабчинський, Розенкранц, місцевий нотар і студент Пластунєк. Всі разом видали відозву про скликання в Ясіню великого віча. Скрізь горами, вздовж Тиси й Лазещини рознеслися чутки, що буде зібрано "сам народ" на велику нараду.

На гори ліг туман. Тяжкий мов віки й мертвий, як скелі. Шпилі Говерлі, Пєтроса, Близниці, Величного, як храм, Туркула, могутнього Попа Івана гордо знялись у височінь, сягнули хмар, продерли їх оливяну масу й виглядають далекого дорогого гостя — величне світило землі.

Над горами пливуть хмари. Невидимий великий жрець приносить жертву й дим її поволі та урочисто зводиться до небес. Ліси, полонини, скелі, дикі звори брязком хрусталевих вод, співають величні гимни. Вічна, мов непомірність часу, земля твердо й непохитно тримає свій шлях незрозуміла й урочиста.