София Андрухович - Старі люди

Може, тому я підкорився їй. Не знав, чого чекати, не знав, якою вона є насправді: чи такою ж непередбачуваною і дивакуватою, якою здавалася мені, а чи, можливо, то вона намагалася своїми діями заглушити підрахунок днів, годин, хвилин і секунд, що залишилися. Це ж просто нестерпно, знати таке!.. Згадав, як витончений Адріан з трагічним і перебільшено поетичним виразом обличчя і — можу побитися об заклад! — сльозами в очах прошепотів мені на вухо:

— Позавчора ми плавали озером на човні. Краплини з весла розбризкувалися навколо, падали у воду, і від них розходилися кола, стаючи все більшими і більшими, аж поки не зникали зовсім. Не відводячи від них погляду, Марта сказала: «Я як останнє коло…»

У мене склалося враження, що Адріан переслідує Марту, і це їй трохи надокучає. Вона не злиться на нього і не відганяє, швидше відмахується, як від нав'язливої мухи.

Мій здогад підтвердився, коли я прийшов до мосту. Марта, — в темно-синій сукні до колін і з рудою шаллю на плечах, взута, незважаючи на холод, в чорні босоніжки, — була вже там. Біля її ніг лежала туго напхана дорожня торба.

— Треба поспішати, щоб нас не вислідкував Адріан, — сказала Марта, рушивши вперед. Я підхопив її торбу і пішов слідом.

— Чого він хоче?

Марта окинула мене здивованим поглядом.

— Невже ж від мене немає чого хотіти?

Ми йшли дорогою хвилин десять поміж сільських хат і подвір'їв. На мене гавкали пси — я знав, Фйоно, що вони гавкали аж ніяк не на Марту, яка йшла на півкроку попереду, ступаючи легко, ледве торкаючись землі. При світлі дня її темне волосся виблискувало безліччю срібних волосинок. Я дивився на рожеві п'яти, що весело визирали з чорних босоніжок — у жінок в такому віці п'яти, як правило, потріскані, правда ж? У Марти вони були зовсім дитячими.

Біля обшарпаного бару ми зупинилися.

— Можемо їхати вже, а можемо випити елю, — запитально дивлячись мені в очі, сказала Марта так, ніби вибір справді залежав від мене. Хоча я прекрасно знав, що вона не збирається прислуховуватися до моїх бажань. — Чимчич завжди має прекрасний ель, уявити не можу, звідки він бере його. Через це я потерпаю від великих збитків: мої гості відмовляються від бехерівки і зубрівки, від портеру і прикарпатського бальзаму, і висиджують всі свої гроші у собацюри Чимчича.

— Це я собацюра? — виріс перед нами здоровенний чолов'яга з переконливим пузищем. Гігантські руки простягалися до нас, і в перший момент мені здалося, що декому зараз доведеться попрощатися із життям, але помітивши на рум'яному обличчі з м'ясистим носом і добрими очицями золотозубу щиру посмішку під козацькими вусами, зрозумів: Чимчич, — а це був таки він, — прагне нас щосили обійняти. Виявилося, що помилявся я лише в одному: велет обійняв лише Марту, але моє самолюбство від цього аніскілечки, на щастя, не постраждало.

Марта залишила мене за столом, накритим прозорою, пропаленою і порізаною в декількох місцях цератою. Посередині красувався общипаний убогий букетик штучних квітів в пластиковій вазі. Приміщення бару було дещо тісним, в ньому вміщалося лише чотири столи і барна стійка, на поличках красувалися вигадливо вибудувані батареї пляшок і сиґаретних пачок. За сусіднім столом, поклавши голову на руки куняв маленький міліціонерчик. Його шапка безпомічно звисала з опорожненої пляшки.

— Про все домовлено, — повідомила мені Марта, з'явившись із дверей кухні й сідаючи навпроти. — Чимчич зараз принесе нам елю, а потім виведе з ґаража мою машину.

— То ми далеко їдемо?

— Куди схочемо, — твердо відповіла Марта.

— Лише ненадовго, Мартусю, — прогудів добродушний господар, розставляючи перед нами гальби. Забравши жалюгідний букетик, на його місце поставив круглобоку бочечку. — Щоб я не встиг стужитися за тобою.

— Ет, ти якраз із тих, що тужать, — вона поплескала бурмила по спині. Він розчулено схопив її за руку і притулив собі до вусів. Тоді знову зник у кухні.

— Ще до того, як стати послом австрійського парламенту і Галицького сойму, ще навіть до започаткування першого товариства «Січ», з адвокатом Кирилом Трильовським стався прикрий випадок, — почала розповідати Марта, махом видудливши першу гальбу. — На початку Різдвяних свят нового XX століття, він намагався створити січове гніздо у селі Устя Снятинського повіту. Посилено святкуючи день і ніч, окрилений кінцем Великого Посту і початком Нової Ери української історії, що мав бути започаткований ним самим, адвокат Трильовський перебрав понад усіляку міру і, колядуючи усім і всюди, ледве пересувався від хати до хати. Певний дотепний господар зняв з голови адвоката, одного із майбутніх сподвижників та ідеологів Січових Стрільців циліндр, пішов до хати і щедро наповнив його кутею та пирогами. Вдячний Трильовський низько вклонився, подякував, начепив набакир свого циліндра і в такому вигляді подався кудись Снятином. Кутя стікала йому по обличчю, заляпала пенсне, пшонинки позастрягали у пишних вусах, які вже не стриміли догори так гордовито. Пироги попадали пану адвокату за комір, — можеш собі уявити, яке то було видовище! Не дивно, що наступного дня, прийшовши до тями вдома зі звірячим головним болем і глибокою печаллю в душі, Трильовський довідався про заборону намісництвом створення омріяного січового гнізда. Пояснили це тим, що у статуті йшла мова про носіння відзнак. Яким чином інформація про кутю в циліндрі так блискавично досягла намісництва, залишилося таємницею. Очевидним було те, що Кирило Трильовський, як кожна впливова і амбітна людина, мав повсюдно чимало явних і прихованих ворогів. Але перешкода все ж не виявилася для Трильовського нездоланною. Зарікшись відтоді так бурхливо святкувати будь-які події, він, недовго думаючи, запропонував інший статут — вже без «відзнак» — для села Завалля того ж прикарпатського повіту. І дозвіл нарешті було отримано. 5 травня 1900 року загальні збори селян започаткували перше пожежно-руханкове товариство «Січ». На них виступив і шановний «гість» зі Снятина 36-річний Кирило Трильовський. Переказують, що юнацтву найбільше сподобалась щойностворена пісня-марш: «То ж єднаймось, милі братє, // Заведім житє нове, // Нехай росте і кріпшає // Товариство січове. // А що батькам не удалось, // Ми довершим залюбки, // Впаде ворог, коли грянуть // Радикали-козаки.»