Усе нічого, але мені подобався мій бос.
Якщо ти чоловічої статі, християнин і живеш в Америці, твій батько — твоя модель Бога. А часом знаходиш свого батька у своїй кар’єрі.
Усе нічого, проте Тайлеру мій бос не подобався.
Поліція мене шукатиме. Я останнім був у будинку в п’ятницю ввечері. Я прокинувся на своєму робочому місці, дихання сконденсувалося на столі, подзвонив Тайлер і сказав: «Виходь. У нас є машина».
У нас є «кадиллак».
Руки в мене й досі були в бензині.
Механік із бійцівського клубу питав: що б ти бажав зробити перед смертю?
Я хотів звільнитися. Я дав Тайлеру дозвіл. Будь як удома. Убий мого боса.
Із підірваного офісу дістаюся автобусом до кінцевої зупинки, всипаної гравієм. Тут починаються землі під забудову й переорані поля. Водій дістає пакета зі сніданком та термос і дивиться на мене в дзеркальце заднього виду.
Намагаюся визначити, куди б це подітися, щоб копи мене не знайшли. Сиджу у хвості автобуса, між мною та водієм сидить близько двадцяти осіб. Нараховую два десятки потилиць.
Двадцять голених голів.
Водій розвертається на сидінні і звертається до мене:
— Містере Дерден, сер, я справді захоплююся тим, що ви робите.
Раніше я його ніколи не бачив.
— Ви маєте вибачити мені за це, — каже водій. — Комітет — це була ваша ідея, сер.
Голені голови одна за одною обертаються в мій бік. Один тримає в руці ганчірку, і можна відчути запах ефіру. У найближчого мисливський ніж. Найближчий — механік із бійцівського клубу.
— Ви мужня людина, — каже водій автобуса, — призначити себе домашнім завданням.
Механік каже водієві: «Замовкни. Будь на шухері й не базікай».
Ти знаєш, що в однієї з мавпочок гумовий джгут, яким тобі обмотають мошонку.
Вони заповнюють передню частину автобуса.
Механік каже:
— Ви знаєте правило, містере Дерден. Ви самі це сказали. Ви сказали, що коли хто-небудь спробує прикрити клуб, навіть ви самі, ми маємо позбавити його яєць.
Гонади.
Яєчка.
Кулі.
Тестикули.
Huevos.
Уяви свою найкращу частину замороженою в коробці для сніданків у «Миловарні Пейпер-стрит».
— Ви знаєте, що з нами даремно битися, — каже механік.
Водій автобуса жує свого сандвіча і дивиться в дзеркало заднього виду.
Вищить, наближаючись, поліцейська сирена. Попереду полем повзе трактор. Пташки. Вікно в задній частині автобуса напіввідчинене. Хмарки. На межі майданчика з гравієм ростуть будяки. Бджоли чи то мухи гудуть між будяків.
— Нам просто дещо потрібно, — каже механік із бійцівського клубу. — Цього разу це не погроза, містере Дерден. Цього разу ми мусимо їх відрізати.
Водій автобуса каже:
— Це копи.
Сирена під’їжджає кудись попереду автобуса.
То з ким доведеться битися?
Поліцейська машина під’їжджає впритул до автобуса, у вітровому склі спалахує червоним і синім, і хтось знадвору кричить: «Тримайтесь там!»
І я врятований.
Щось таке.
Я можу розповісти копам про Тайлера. Я розповім їм усе про бійцівський клуб і, можливо, сяду до в'язниці, а що робити з проектом «Каліцтво», тоді вже їм вирішувати, а я не буду витріщатися на ножа біля мене.
Копи заходять всередину автобуса, перший питає:
— Ви його вже порізали?
Другий каже:
— Ріжте швидше, у нас ордер на його арешт. Тоді знімає кашкета і, звертаючись до мене, каже:
— Нічого особистого, містере Дерден. Така радість нарешті з вами зустрітися.
Кажу: усі ви робите велику помилку.
Механік каже:
— Ви попереджали, що скажете так.
Я не Тайлер Дерден.
— І про це ви також попереджали.
Я змінюю правила. Лишайте собі свій бійцівський клуб, але відтепер більше нікого не каструватимемо.
— Ага, так, авжеж, — каже механік. Він стоїть посеред проходу, тримаючи ніж попереду. — Ви попереджали, що обов’язково це скажете.
Гаразд, я Тайлер Дерден. Я ним є. Я Тайлер Дерден, і я встановлюю правила, і я кажу: поклади ножа.
Механік озирається й питає когось:
— Який наш найліпший час для «відріж-і-втечи»?
Хтось кричить: «Чотири хвилини».
Механік кричить:
— Хтось завважує час?
Обидва копи вже увійшли до автобуса, один дивиться на годинник і каже:
— Секундочку. Зачекайте, доки секундна стрілка добіжить до дванадцяти.
Коп каже: «Дев’ять».
«Вісім».
«Сім».
Я стрибаю у відчинене вікно.
Ударяюся животом об тонку металеву раму вікна і чую, як механік з бійцівського клубу кричить позаду:
— Містере Дерден! Ви похерите нам час.
Напіввивісившись з вікна, я вчеплююся в чорну гуму шини заднього колеса. Хапаюся за обода й тягну. Хтось хапає мене за ногу й тягне назад. Я кричу маленькому тракторові вдалині: «Гей!» І «Гей!». Обличчя спітніло, приливла кров. Звисаю догори дригом. Потроху витягаю себе. Руки, що вчепилися в щиколотки, тягнуть назад. Краватка звисає на обличчя. Пряжкою ременя застрягаю в металевій рамі. Бджоли, мухи й будяки в дюймах від мого обличчя, і я кричу: «Гей!!!»
Читать дальше