Чак Палагнюк - Щоденник

А хвилі сичать і вибухають.

Її волосся. Твоє волосся.

Місті протискається, звиваючись, крізь маленьке вікно, і взуттєва коробка випадає. Вона ковзає вниз по критому дранкою дахові. Ударившись об ринву, вона розкривається, і з неї вилітає біжутерія. Коштовності падають униз, виблискуючи червоним, жовтим та зеленим, виблискуючи яскраво, наче феєрверк, і торохкаються об бетонну долівку готельного ґанку. Місті й сама ось-ось випаде і. гепнеться на ту саму бетонну підлогу.

І тільки сто фунтів її гіпсового зліпка, її гіпсова нога, вдягнена у скловолокно, не дає їй випасти з вікна. А потім ззаду її обхоплюють руки і чийсь голос каже:

— Місті, не треба.

Хтось втягує її назад, і це — Полет. Меню подачі їжі та напоїв у номери падає на підлогу. Руки Полет обхоплюють її ззаду. Руки Полет змикаються міцно, як обценьки, вона смикає Місті, обкручує її навколо противаги з гіпсового злитка на всю довжину ноги і кидає її навзнак на підлогу.

Засапана Місті, волочачи свою скловолоконну ногу, свою гирю та ланцюг, назад до вікна, каже, важко дихаючи:

— Там — Теббі. — Вона каже: — Там, на вулиці.

Її катетер знов висмикнувся, і знову все забризкала сеча.

Полет підводиться на ноги. Корчить злобну гримасу, її м’яз сміху туго стискає обличчя довкола носа, і вона витирає руки об свою чорну спідницю. Засунувши блузку назад за пояс, Полет каже:

— Ні, Місті. Це не так. — І піднімає з підлоги меню.

Місті мусить спуститися вниз. Щоб вийти надвір. Вона має знайти Теббі. Полет мусить допомогти їй зняти гіпс. Треба покликати лікаря Туше, щоб він його розрізав.

Та Полет хитає головою і каже:

— Якщо вони знімуть цей гіпс, то ви на все життя залишитеся калікою. — Вона підходить до вікна і зачиняє його. Потім замикає і засмикує завіски.

А Місті каже їй з підлоги:

— Будь ласка, Полет, допоможи мені підвестися.

Але Полет сердито тупає ногою. Вивуджує блокнот для замовлень із кишені своєї спідниці і каже:

— На кухні скінчився лосось.

До речі, Місті й досі у пастці.

Місті в пастці, але її дитина, мабуть, жива.

Твоя дитина.

— Біфштекс, — каже Місті.

Місті хоче щонайтовщий шматок яловичини, який тільки вони зможуть приготувати. І добре приготувати.

А насправді Місті потрібен гострий столовий ніж. Їй потрібен зубчастий ніж, щоб розрізати збоку оцей гіпсовий зліпок, і їй потрібно, щоб Полет не помітила зникнення ножа з таці після обіду. Полет не помічає і двері, ззовні не замикає. А навіщо завдавати собі клопоту, коли Місті й так стриножена отим довбаним скловолокном вагою в тонну?

Усю ніч Місті сидить у ліжку, колупаючи та довбучи. Місті пиляє зліпок. Вгризаючись лезом у скловолокно, збираючи його лушпайки в руку і кидаючи їх під ліжко.

Місті — каторжанин, що видовбується з дуже вузької в’язниці, в’язниці, яку Теббі всю розмалювала квітами та пташками, користуючись фломастерами.

Аж до півночі прорізалася вона від талії до половини стегна. Ніж увесь час зісковзує, списом упиваючись у її тіло. Коли вона добралася до коліна, їй захотілося спати. Місті покрита струпами та засохлою кров’ю. Приклеєна до простирадла. До третьої ранку їй тільки й лишається, що пройти половину литки. Вона майже вільна, але вона засинає.

Щось знову будить її — ніж, який і досі в її руці.

Ще один найдовший день року. Уже вкотре.

Чути шум — то гепнули автомобільні дверцята на стоянці. Якщо Місті втримає розрізаний зліпок укупі, то зможе добратися до — вікна і визирнути. Унизу — бежеве державне авто детектива Єтілтона. Надворі його не видно, напевне він вже у вестибюлі готелю. Мабуть, уже шукає її.

Може, цього разу він її знайде.

І Місті знову заходилася цюкати столовим ножем. Цюкаючи в напівсонному стані, вона штрикнула собі литковий м’яз. Витікає кров, така яскраво-червона на її білій шкірі, білій від того, що нога так довго була закупорена в гіпс. Місті знову цюкає і знову штрикає свою гомілку, причому лезо протикає тоненьку шкіру і дістає аж до кістки.

Вгризаючись у гіпс, ніж розбризкує кров і розкидає довкола друзки скловолокна. Фрагменти квітів та пташок, що їх намалювала Теббі. Шматочки її шкіри та волосся. Обома руками Місті хапається за краї розшматованого зліпка. Вона роздирає його навпіл, аж поки її нога не вивільняється наполовину. Гострі шпичаки колють її, вгризаються в порізану шкіру, скловолоконні голки в’їдаються в її плоть.

Якби ти тільки знав, мій милий, любий Пітере, як це боляче!