Чак Палагнюк - Щоденник

В отому попередньому житті Місті зателефонувала матінці через два дні після різдвяних свят. Сидячи в будинку Вілмотів за замкненими дверима, Місті перебирала пальцями дешеву біжутерію, яку їй подарував Пітер, коли вони зустрічалися: фальшиві брильянти і фальшиві перлини. Спочатку Місті вислухала кілька панічних повідомлень, залишених на автовідповідачі її матінкою. А коли нарешті зібралася з духом і набрала їхній номер у Іекумзе-Лейк, її мати просто не стала з нею розмовляти і поклала слухавку.

Подумаєш, велика річ! Трохи поплакавши, Місті більше не дзвонила своїй матері.

Бо на острові Чекайленд вона вже встигла відчути себе більше вдома, аніж будь-коли в автопричепі.

А готельна протипожежна сигналізація не замовкає, і крізь двері хтось гукає: «Місті? Місті-Мері?» — То чоловічий голос. Потім чується стук у двері.

І Місті відповідає:

— Хто там?

Коли двері розчинилися, сигналізація стає гучнішою, а потім знову її звук слабшає. Якийсь чоловік каже:

— Господи, ну й сморід тут! — То Ангел Делапорте прийшов їй на порятунок.

До речі, погода сьогодні — хаотично-нервова, панічна та позначена легкою шарпаниною, коли Ангел зриває плівки з обличчя Місті. Він забирає в неї пензель. А потім сильно ляскає по кожній щоці і каже:

— Прокидайся. У нас мало часу.

Ангел Делапорте ляскає її не так, як дають ляпаси курвам у мексиканських серіалах, бо Місті — сама шкіра й кістки.

А готельна протипожежна сигналізація все дзвенить та дзвенить.

Мружачись від сонця, що йде від малесенького слухового вікна, Місті каже: «Припини». Місті каже, що він не розуміє. Що вона мусить малювати. Це все, що в неї лишилося.

Малюнок на мольберті перед нею — квадрат неба, бруднуватий блакитно-білий, ще зовсім незакінчений, але він займає увесь аркуш паперу. Біля одвірка зображенням до стіни прихилені інші малюнки. На кожному — номер, написаний на звороті олівцем. На одному видніється — «дев’яносто сім». Потім — «дев’яносто вісім» і «дев'яносто дев’ять».

А сигналізація дзвенить та дзвенить.

— Місті, — каже їй Ангел, — що б це не був за експеримент, ти його закінчила. — Він іде до комірчини і виймає звідти халат і сандалі. Потім повертається, взуває сандалі їй на ноги й каже: — Людям знадобиться приблизно дві хвилини, щоб розібратися, що це фальшива тривога.

Просунувши руки їй під пахви, Ангел рвучко піднімає Місті на ноги. Стиснувши руку в кулак, він гепає по гіпсовій відливці і питає:

— А це що таке?

Місті питає, навіщо він сюди прийшов.

— Ота пігулка, що ти мені її дала, вона викликала у мене найгіршу мігрень у моєму житті. — Накинувши халат їй на плечі, він пояснює: — Я віддав її одному хіміку на аналіз. — Просунувшй її знесилені руки в рукава, Ангел продовжує: — Не знаю, який у вас тут лікар, але оті капсули містять порошковий свинець із мікроскопічними дозами миш’яку та ртуті.

Токсичні складові всіх олійних фарб: «ван-дейк», фероціанід, йодний червоний, ртутний йодид, свинцеві білила, карбонат свинцю, кобальтовий фіолетовий, миш’як — усі оті прекрасні сполуки та барвники, які так цінують мистці, але які виявляються смертельними. Як ти мрієш про те, щоб створити шедевр, але натомість твоя мрія робить тебе божевільним, а потім убиває.

Вона, Місті-Мері Вілмот, отруєна наркоманка, одержима дияволом, Карлом Юнґом та Станіславським, малює ідеальні криві та кути.

Місті каже, що вона не розуміє. Місті каже, Теббі, її донька, вона померла.

І Ангел завмирає на місці. Його брови підскакують від здивування, і він питає:

— Як це так?

Кілька днів тому, або ж кілька тижнів. Місті достеменно не знає. Теббі потонула.

— А ти впевнена? — питає Ангел. — Про це не повідомлялося в пресі.

До речі, Місті не впевнена ні в чому.

Ангел каже:

— Тут смердить сечею.

То її катетер. Він висмикнувся. Вони лишають за собою смужку сечі — від мольберта, через кімнату та на килимі в коридорі. Сеча та слід від гіпсового злитка, який вони волочать за собою.

— Б’юсь об заклад, — каже Ангел, — що тобі не потрібен і отой гіпс на нозі. — Він питає: — Пам’ятаєш отой малюнок із кріслом, що ти мені його продала?

Місті відповідає:

— Розкажи.

Обхопивши Місті руками, він тягне її крізь двері на сходовий колодязь.

— Оте крісло виготовив тесля-червонодеревник Гершель Берк у 1879 році, — пояснює він, — і доставив на острів Чекайленд для родини Бертонів.

Її гіпсова нога гупає з кожним кроком, fi ребра болять, бо Ангел надто міцно тримає її, і його пальці впиваються та всвердлюються їй під пахви, і Місті каже: