Чак Палагнюк - Рент. Усна біографія Бастера Кейсі

Айрін Кейсі: Унизу, вздовж річки, серед дерев, що ростуть на березі Міддлтона, я зазвичай гуляла й уявляла, що шум води — це насправді шум автомобільного руху. Я вдавала, ніби живу в місті, повному гучних звуків, де може статися будь-яка дивовижа. Кожної миті. Не те що в Міддлтоні, де моя мама й тітки замикають двері, щойно спадають сутінки. Хоч наші найближчі сусіди, Елліоти, жили від нас за півмилі, мама завжди затуляла всі фіранки, перш ніж увімкнути хоч одну лампочку.

Моя мама й тітки всі вуха мені протуркотіли, щоб я не розмовляла з незнайомцями.

Але тут не було ніяких незнайомців. Тільки не в Міддлтоні.

Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза: На цей момент уже чотирнадцять збаламучених людей спрямували свої автомобілі в перешкоди або ж урвища, явно наслідуючи своєю смертю загибель Рента Кейсі. Що ж стосується мене особисто, то я глибоко обурений тим, що містер Кейсі вибрав саме мене на роль серійного ґвалтівника й убивці.

Айрін Кейсі: Зазвичай біля ріки було шумно та вітряно, але не того дня. Того Різдва вода була тиха, бо замерзла. Земля була така тверда, що й сліди не залишалися. Не було вітру, щоб ганяти листя чи стукотіти оголеними гілками. Здавалося, наче йдеш по чорно-білому знімку зими, без жодних звуків і запахів. Ніби я була єдиною живою істотою, яка ворушилася, йшла вздовж річища. Моє дихання витворює в повітрі привидів. Повітря дуже сухе — усе, чого я торкаюся, б’є мене статичним струмом.

Наскільки я зараз можу пригадати, в такий чорно-білий день мої очі, певно, вже змучилися за кольорами, коли раптом побачили легенький проблиск золота. Удалині, на середині ріки, де тонка крига затягнула глибоку воду, очі мої побачили маленьку палахку іскорку золотого.

Тіна Щосьтам (ζ руйнувальниця): Ґрін Сіммз казатиме вам, що Рент божевільний. Він посідає дуже елітне положення й не хоче, щоб цьому загрожував якийсь новий порядок речей.

Айрін Кейсі: Носочком однієї тенісної туфлі я копнула сяйливу золоту плямку, круглу та яскраву. Монетку. Я підтягла довгий рукав свого светра, відсунула манжету подалі, щоб не замаститись, і нахилилася торкнутись до монетки. Подивитися, чи це не шоколад. Така шоколадна цукерочка у вигляді піратської монети, загорнута в золотисту фольгу, яку «Придорожній бакалії» продають. Іншу руку я закинула за голову, щоб зібрати в жменю волосся на потилиці. Щоб воно в лице не лізло.

Річкова крига, піщаниста від грязюки, але все одно слизька під моїми туфлями. Під кригою — вода, така глибока, що аж здається чорною.

Двома пальцями я підібрала монету з багнистої наморозі.

Звідкись з лісів та заростів рогозу вздовж берега долинає собачий гавкіт, пси гарчать і клацають щелепами.

На зуб монета виявилася твердою, не ламалася, прилипала від холоду до моїх губ. Справжня монета. Скарб. Мій язик смакував золото, датоване…

І тут: «Привіт».

Хтось сказав: «Привіт».

Незримі собаки завивали десь удалині.

Ззаду до мене наближався чоловік, ідучи по смузі найглибшої води, пласкої, мов скляна дорога. Довкола нас сама крига. Він сказав: «Ну от, хіба ти не красуня…» Над ним пливло різдвяне небо, синє, наче вишивальний шовк.

Ехо Лоуренс: Вони не знають, що я бачила, але я прокинулася на задньому сидінні й побачила, як Шот цілував Недді Нельсона в губи. Шот сказав: «Ну от, тепер ти заражений».

І Недді сказав: «Дуже на це сподіваюся, бо більше я цього не робитиму».

Айрін Кейсі: Чоловік потягнувся, щоб помацати рукав мого светра, й сказав: «Хіба не краса?»

Я смикнулась і відступила, міцно стиснувши в кулаку золоту монету, щоб сховати її, — що як вона його? Кивнувши на рогози, я сказала: «Це дикі собаки, містере».

Ви б бачили його очі та рот — ще те видовище. Не усмішка чи нахмуреність, а радше так, як би ви дивилися на самоті. Пальці чоловіка зарилися в плетене прядиво, і він сказав: «Розслабся».

Я сказала йому: «Не треба, містере». Я сказала: «Не тягніть, будь ласка».

Він потягнув до себе рукав, розтягуючи його, та так сильно, що чути було, як затріщав шов на плечі, луснула нитка, і він сказав: «Я не зроблю тобі боляче».

Ховаючи в долоні монетку, намагаючись її врятувати, я могла покладатися тільки на одну руку. Щоб урятувати свого светра, я підступила ближче, кажучи: «Ви його зараз порвете…»

Недді Нельсон: Ви не знали, що сказ — це ключ?

Айрін Кейсі: Светр, біле прядиво, вив’язане сіткою. Акрилова павутинка. Пальці обох його рук заплелися, зарились у вузлики та петлі, і коли він упав на коліна, його вага потягла мене донизу. Застібнута на всі ґудзики, я щосили відверталася від пари, що виходила з диханням із його рота, і коли він ковзнув, розпластуючись на брудній кризі, то поволочив за собою і мене. Ми були зв’язані й сплетені разом.