Володимир Дрозд: Життя як життя

А був я з потомствених бідняків, і ніхто в нашому роду оком зизим не глядів на радянську владу, дак мене вписали у війська енкаведе. А це вже було перед польською кампанією, що прийшов час мені дійсну служить. Перейшли ми через річку Збруч, наказ товариша Сталіна виконуючи, а там — хіба що пташиного молока не було, добренно жили прокляті капіталісти. Ми ж — голі й голодні. Дак хто умів, із наших, сильно там наживалися. За наші облігації сувої сукна і хрому на чоботи можна було купити на львівському базарі, тамтешні легковіри думали, що то — совітські гроші. А тоді якось що надійшов новий наказ нам — вивезти багатеньких із Західної України. Називалися вони — осадники. Дак ми їх вивозили із сіл і хуторів їхніх, на станції, заганяли в товарняки і тарабанили аж у Архангельську область. А тамочки розсаджували тих осадників, із жонками і дітьми, по вантажних машинах, брезентом критих, і везли в найдальші ліси, куди було призначено. А сніги ж, сніги, колеса машин ланцюгами обгортали, бездоріжжя і морози — ми в кожухах та валянках, і то мерзли, а ті вже осадники — кого у чім ухопили. Діти у кузовах, критих благеньким брезентом, замерзали на смерть, їх прямо у сніг кидали і їхали далі, не дозволялося надовго зупинятися, строгий графік. Годували їх чим — по оселедцю гнилому та кусничку хліба. Але у валці обов'язково їхала машина торгсину, а там — харчів усіляких, тільки ж — за золото. Щоб, значить, хто якого перстенька чи хрестика золотого приховав, — здав добровільно-примусово за хлібину. Ну, і вивантажували їх посеред лісу, де табори лісозаготовачів були намічені, наш старший дивився по карті, викидали, і хочете — живіть, хочете — вмирайте. Вони починали вогнища розкладать, курені із соснового гілля ставить, землю ломами довбать, а ми собі по нову порцію людського матеріалу їхали. Чи боліла душа моя за них? А відки біль візьметься, коли нам начальники вищі сказали — це запеклі вороги радянської влади і усього прогресивного людства. За ворога душа тільки у такого ж самого ворога радянської влади і болітиме. А ми від голови до п'ят були вірні товаришу Сталіну, за повну диктатуру світового пролетаріату. Так нас навчали і виховували.

Ще ми усіх ворогів пролетаріату із Західної не перетягали, коли се ж — війна. А вже я свого командира на емці возив. Призначають його начальником особливого відділу дивізії, він і мене із собою, за шофера, бере. Ну, я умів коло нього — лисачком, жисть навчила, язик у мене — слизенький, смішненьких розказів багато я знав і знав коли — під чарку — розказать. А щодо баб — туточки мені рівних не було, чув я їх за кілометр, собі вже якусь пльохоньку, яка напохваті, а командиру підберу — яка получчей. І він сильно уважав мене за сеє усе. Так ми воювали з ним по тилах до літа сорок другого року. А у літі сорок другого оточили нас німці біля Ростова, у степах. І ось уже тарабанять теперечки нас у товарняках — на захід кудись. Ось уже і Дніпро переповзли, уже мені домівка моя пахне. А командиру моєму, хоч і встиг він у солдатське переодягтися, теж кортить із вагона скоріше п'ятами накивать, бо ж рано чи пізно, а рознюхають німці, хто він такий, і до стінки поставлять, не помилують. Дак ми уночі виламали дошку у вагоні і таки втекли. Командир у мене в селі трохи од'ївсь і подався у бік фронту. А я — зостався. Тоді думалося, що німець уже на віки вічні прийшов, куди бігти, як він уже коло Волги самої чи й далі? Прийми добрі мені трапилися, молодичка тепла, бригадиром мене староста у господарстві поставив, уже я почав був під німцем пір'ячком обростать. Бо я такий — де не посій, а зійду і в камінь вросту, якщо треба. Аж тут стало погримувать на сході, наші повертаються. А повернуться, думаю собі, за штани ухоплять, запитають, що ти робив на окупованій території. Надивився я в енкаведистів, знаю, як це робиться. А вже по той бік Дніпра, у лозах, ворушилося, такі ж, як я, партизанчики гуртувалися. І я одної ночі переплив човником ріку та й собі — у лози. Трапився нам скоро обоз німецький, се вже німці без оглядки тікали. Ми його й поскубли. Я човника взуттям німецьким по самі краї навантажив і — до жінки, у село. А вона наступного дня, неділя якраз була, з тим взуттям — на базар. А поліцаї за неї — та у тюрму, німецьким добром, мовляв, торгує, із партизанами ниточкою пов'язана. Ось вона — у тюрмі, а я — у лозах, ждемо наших. А як наші уже прийшли, отаборилися, у мене — справка партизанська, мовляв, героїчно боровся з ворогом на тимчасово окупованій території, і жінка — при німцях як партизанська зв'язкова у тюрмі сиділа. Знов у пошані ми, у сеї вже влади. І видають мені бронь, призначають головою сільської Ради у своє ж село, а жінку — колгоспним бригадиром. Бо треба ж нашу армію харчами постачать. І усе воно якось би було, якби я із сільським попом не заякшався. А заякшався я, бо жисть примусила. Вищенькі з району: «Давай, давай хлібець, м'ясце, яйце, облігашки!» — а злидота ж така, руїна, самі вдови та каліки у селі. Тут піп збере жінок у своїй церкві, а тоді люди від лихоліття воєнного сильно почали вірити, збере і агітує, аби останнє несли у сільську Раду, для фронту, для бійців червоних, для оборонки. І несли. А ми тоді з попом у сторожці церковній зачинимося та й п'ємо від ранку до вечора. А самогоняри було в селі як води, з картоплі гнали, буряків, хто з чого. Дак ми так розпилися, що вечорами і попадя, і моя жонка із тачками по нас приїздили та по домівках, безпам'ятних, розвозили. А се уже війна скінчилася і стали з армії вертатися мужики, хто вижив. Ну, і написали на мене, комусь мого портфелика закортіло. І мене з усіх моїх постів, і з партії, бо я вже партійним зробився було, — шурх. Уже, значить, я у номенклатурі районного масштабу не потрібен, уже мене пожували і проковтнули. Дак інших, вдатливіших номенклатурників хоч довше жують, а мене? Якісь три годики. Приписали моральний розклад і дружбу із ворожим елементом — сільским попом. І жонку з бригадирства погнали. І опиняємося ми знову при своїх інтересах. А вже ж почали було халупину складати, бо досі у її матері жили, і у мене ж — ані кола ані двора. А тут ще дєтва пішла. А тут і сорок сьомий рік настає — голодуха. Ну, думаю, пропав. З усіх постів вигнатий, ще й політична печатка, щодо попа, на лобі, а що я умію? Продав я галіфе своє, добренне було галіфе, шкірою підшите, сеє-теє продав, а далі — зуби на полицю. І тут хтось мені про Західну нашептав: інші ж їздять, випрохують, вимінюють, а з тебе що, картуз упаде, як поклонишся, пожебраєш? Бо вимінювать я уже не мав чого, усе проїли, що і в скрині у жінки було. Тільки й мого, що на мені. А на мені — стара гімнастьорка солдатська і штани, у яких додому колись придибав, тільки й мого. Не упаде картуз, себе утішаю, як у бандер тих недобитих якийсь ківш зерна випросиш, та й місця тії тобі пам'ятні.