Володимир Дрозд - Життя як життя

Хіба тепер люди? Колися були люди так люди. Ось і Копитка хоч би згадайте, покійного уже давно. Покійного, бо на складі у районі йому усі дихальні шляхи цементом забило, він скоро й помер. А якби не сеє, мо', усі б сто год жив-поживав. Дак сей Копиток у війну минулу усенну Європу із сокирою пройшов у будівельних військах, мости через річки наводив. Правду балакав чи ні, під чарку, а могло й буть: ще настил коло берега стовпами не підперли, не встигали до призначеного часу, а вже емка з генералом по мосту покотила, дак Копиток настил плечима підпер, руки — у коліна, і втримав настил, не рухнула машина з генералом. А що було робити? Тади, у воєнне врем'я, за такеє — розстріл на місці. І могло воно буть, теє, що Копиток, ковтнувши, розказував. Бо якось по війні сходні він із причалу коло цегельні поцупив, се уже під зиму, бо шуга по Дніпру пливла і баржі по цеглу не приходили, і піч заводську загасили, а Копиток — сторожував. Дак він сходні, а там п'ять дощок дубових, товстелезних, та ще з перетинками, на плечі — і попер через гору Жомирівку, бо через село ж не можна, побачать, хоч і ніч. Коли ж уранні остання тої осені баржа неждано припливла по цеглу, а сходнів на причалі — чортма. Викликали дільничного, Гапоненка, той сліди читав луччей, аніж книгу, і привів його слід до підніжжя гори. Тут дільничний і каже: «Ніхто б на таку гору круту сходні не випер, окрім Копитка.» Пішли до Копитка і знайшли сходні — під дровами уже. Гапоненко і каже Копиткові: «Неси, бісів сину, знову через гору Жомирівку, то у суд не передам». А Копиток зітхнув і каже: «Передавайте до суду, бо через гору не понесу, а понесу через село, не виволочу уже на Жомирівку». — «А уночі ж виволік!» — це йому дільничний душу труїть. «Бо уночі — до себе ніс, — Копиток признається, — а від себе — не потягну, ні…» Дак поплуганився він із тими сходнями на плечах через усеньке село, і усі, хто бачив, дивувалися, що він їх несе, такі важчеленні. Але судить не судили, бо директор цегельні не захотів такого здоров'яка кудись оддавать. У сезон Копиток за сімох тачки із цеглою од печі тягав. А тоді, по війні, хто тягав тачками цеглу, працювали босі. Коли ж раптом видають їм спецівку — ботинки американські, воєнні, добренні такі ботинки, підошва — наче залізна, і все інше. Копиток повісив ботинки на гвіздок, сам же і далі працював босий. Такий уже він був, Копиток, ощадливий. Тепер таких і в помині нема. А тачки із цеглою котили по вистелених залізом доріжках. В одному місці залізо підігнулося, і Копиток розпанахав собі ногу, від пальців до п'ят. Засипав рану землею — зажило як на собаці. А тоді довго ще хвалився та тішився: «А якби я ботинок той американський одяг — пропав би ботинок, пропав! От скажіть, який я щасливий! От повезло мені, так повезло!..» Отакі були люди. Тепер таких нема, сама дрібнота по закутках сільських тиняється та юрмиться як перед кінцем світу по містах тісних, перелюднених, наче мошва перед дощем. І жив би, кажу, Копиток болєй ста літ, а мо', і усі б двісті, якби не сей случай на складі. Се вже він перебував на пенсії законній і в колгоспі підробляв. Дак поїхав він із колгоспним бригадиром у район по цемент. А цемент брали на складі, у який його вдували спеціальною машиною, нею ж і видували, скільки кому треба. На сеє усе у колгоспі виписували десять карбованців. А шофер спецмашини брав лише п'ятірку. Бригадир і каже Копиткові: «Ось червінець із колгоспної каси, п'ятірку шоферові дамо, щоб надув цементу нам у кузов, а п'ятірка тобі зостанеться». Копиткові ж наче вожжа під хвіст: «Щоб я комусь п'ятірку віддав? Не бувать такому! Сам накидаю!» І поліз у склад. А у складі цементова курява — стовпом. Але — накидав. Уже рівняв цемент у кузові, коли раптом — упав. У нього влили декілька склянок води, усі дихальні шляхи були забиті цементом — одійшов якось. Повертаються вони у село, зупинилися на розстаньках, Копиток просить бригадира: «Дай відро цементу, поплуганюся додому. Самі розвантажуйте, бо щось мені у очах темніє». Зачерпнув з машини відро цементу, ще доплуганився до сідала свого з тим відром, а до двору уже не зайшов. За ушулу ухопився, брик — і кінці оддав. А відро з цементом покотилося, і котилося воно до самого колодязя, бо двір у Копитка високий, під горою хата. Відро котилося, цемент із відра сіявся, а земля ще вогка після зими, цемент ухопився і — стежка зробилася. Ото тільки і пам'ять по нім, тая стежка: і — жила людина чи не жила? Але впродовж літа дощі цемент змили — і стежки Копиткової не стало. Наче і не було.