Володимир Дрозд - Життя як життя

Вертаю на завод, аж директор уже до мене пом'якшав. Видали мені платню за минувшин місяць, прогуляний. Я — на пароплав і — у Київ. Там я уперше асфальт побачив: іду-іду та й колупну великим пальцем — цікаво. Ось заходжу до крамнички і кажу: «Дядьку, продайте мені костюма». Жидок подивився на мене та й запитує: «А скільки ж у тебе, дитино, грошей?» Я перед ним усі і виклав. «О, — каже, — так тут ще й на сорочку вистачить». І виносить мені костюма та сорочку білу. Я своє полотняне зняв, у костюма вбрався. Жидок до дзеркала підводить. Глянув я у дзеркало і себе не впізнаю: «Невже-бо, дядьку, се — я?!» — «Ти, ти, синку, — жидок одвічає, — а куди ж тобі їхать?» Туди і туди, розказую, пароплавом пливти. «А скільки ж туди білет коштує?» — «Десять карбованців». «Е, — жидок головою хитає, — сорочку вертай, бо тут на білет тобі не вистачить». А мені з очей сльози — кап, кап, так шкода сорочку віддавать, біла сорочка, як сніг, коленкорова. Тут жидок зітхнув і простягає мені десятку — на білет: «На, дитя, та згадуй старого Соломона добрим словом». І пішов я того дня, припливши у село, на гулянку до клубу — у костюмі та білісінькій сорочці, коленкоровій. Дівки покосом лягали. Босий я, правда. Ботинки потім на цегельні видали. Добрі ботинки, наче із заліза зроблені, тепер таких не роблять, вічні ботинки. Але — завеликі, три ноги мої влізло б. Дак я соломи у них натоптав — і ні гадки собі. Іду вулицею до клубу — чиргик, чиргик об дорогу, курява — стовпом. А дівчата із-за тинів очима так і біжать за мною: перший парубок на селі…

Дак се ще я дєвувала, а йон уже у млині рабів. Послі війни. Воював чи не воював, казали, що у якоїсь начальниці госпіталю під юбкою усі воєнні годочки просидів, а — партєйним повернувся. І з тих пір — усе на довжностях колгоспних. Довжності не високі, на високі йому лею у голові не вистачало, три класи та четвертий коридор перед війною закінчив, зате — хлібні довжності: то у млині, то у коморі, то у коморі, то у млині… А як рабів у млині, то принесемо ми з маткою клуночок, щоб змолоть, то місяць до нього ходимо, покуль змеле. Бо так у нього було заведено: «Що у тебе в приполі? Мед? Твій клуночок ставимо наперед. А у тебе горілка? Ось тобі мірка…» А у нас із маткою — ані меду, ані горілки.

І так йон смоктав із колгоспу та із людей аж до останніх років. Дєтві своїй такі домини у городі одгрохав, куди там. І нікого із родаків не забував, ані свата, ані брата. Коли ж оце позаторік хтось написав на нього самому Горбачу, і нагрянула комісія із області. Переважили увесь хлібець колгоспний, а йон — комірникував, і щось багато зерна не вистачило. Хотіла комісія тая до суду передавать, але місцеві начальники відстояли, бо ж самі коло нього паслися. Тільки й того, що погнали з комори і з партії, але партія — яна уже сама розбігалася. Торішня весна видалася пізня, картопелька на грядках ще тільки сходить, а біля калива уже по десяткові колорадів піджидає, покуль із земельки випнеться. Потеліпала я на добривний склад хлорофосу попросити. Аж йон, кліщуган, уже на складі приліпився, порядкує. «Дам я, — каже, — тобі, молодице, хлорофосу, якщо мій город за вигоном виполеш». Йон же земельки нахапав, а жонка — не вельми руча, не привчена жистю рабіть. Заплакала я та й гомоню до нього: «Кліщем ви, дядьку, були усю жисть свою поганющую, із нас кровицю смоктали, кліщем і залишилися. Але колися і вам яно урветься…» Та й погойдалася геть: не діжде, думаю, щоб за колгоспний хлорофос та на його городі я гнобилася.

Аж і урвалося вскорі, наче я наврочила. Подзвонили на свята із станції, що вагон із мінералкою прийшов. Усім активом возили. Як із машин розвантажували, сказав голова колгоспу і йому мішечки брать та носити на склад, а не тільки командувать, як і куди класти. А кліщ на пупа не звик. Я, каже, усю сознательну жисть — у активі і на добривний склад ішов не вантажником, а щоб загадувать і контролювать. Голова ж колгоспний у нас теперечки молодий, гарячий, ще не об'їжджений начальниками вищими. Голова розсердився і гомонить до нього: «Ідіть, дядьку, геть, і щоб я вас більше не бачив на колгоспі. Минулося, коли начальників багато, а робити нема кому!» То йон і потеліпав, як побита собака, тольки до хати своєї не дійшов. Бо щось йому од великого переживання із головою зробилося: упав посеред вулиці, розкинув ноги в галіфе, наче дохла ворона крила, і вже ті хромом обшиті крила-капшуки — не несуть. Дак викликали «швидку», «швидка» у районну лікарню одтарабанила. А уранці дзвонять із лікарні у колгосп: помер. Із музикою хоронили. Тольки ж ніхто із людей на похорон не пішов, сама дєтва його та родаки, яким йон скибку мазав, коло труни, голови опустивши, старилися…

Читать дальше