Люко Дашвар - Битi є. Макар

Вова й гадки не мав, що став мішенню. Крутився джиґою на підлозі.

— Макаре! Будь людиною. Розв’яжи руки й дай камеру, — благав. — Фотографуватиму. Чи просто дай мій смартфон. З нього — відразу в Інтернет. Точно! Смартфоном краще. Круто. А ноги хай будуть зв’язані. Зараз забава почнеться. Хіба можна таке пропустити?!

— Життя — багно! І нам уже ніхто не допоможе! — вигукнув Костя. — Бо ми — скоти…

— Котра година? — спитав Макар. Сидів у кріслі посеред холу — блідий, як та примара.

— Пів на шосту, — зітхнула Зіна. — За півгодини тобі має зателефонувати той пан, і всі твої біди скінчаться. Підеш собі до лікарні…

— У мене нема реєстру, — прошепотів. — А без реєстру… мені уже ніхто не допоможе. Костя має рацію: життя — багно. Якщо тебе дрючать так нахабно, навіщо бовтатися в тому багні? Правильно я кажу, Костю?

— Безумовно! — потвердив Костя.

Макар здригнувся від того слова. Глянув на руку з пістолетом. На другу. Відклав один пістолет, другий підніс до скроні.

Зіна заплющила очі, зашепотіла затято:

— Заплати, Сашо! Заплати спочатку!

— Ей, терористе! Стріляй у мене! — загорлав Костя.

— Матір Божа, Костя! Яка ви непорядна людина! — утрутився літератор. — Ви ж обіцяли закрити мене своїм тілом!

— Що за реєстр?! — намагаючись перекричати заручників, гукнув Горила.

— Реєстр?! Це моє спасіння… — Макар тримав руку з пістолетом біля скроні, дивився на Горилу. — Головний документ. Правда. Без нього…

— Там, під столом… У пакеті… Якісь папірці лежать. Зібрав, бо по всьому першому поверху валялися… — Горила говорив напружено, ніби над силу. — Може, й реєстр твій там…

Макар спробував підвестися. Зіна підбігла.

— Кинь той пєстік! Давай уже… Поможу.

Відштовхнув.

— Сам! Сам, Зіно!

Підвівся. Витяг з-під столу пістрявий целофановий пакет, вивалив з нього геть усе на підлогу.

— Реєстр… — притис до грудей тоненьку теку з документом, по-дитячому бурхливо схлипнув. — Ваню… Дякую. Ти — людина…

— Давай уже! Роби щось із тими папірцями, щоби люди… додому пішли.

— Тепер ви нас відпустите? — захвилювався Пустовоєв.

— Якщо він нас відпустить, його тут порішать, — сказав Костя. — Треба якось усім колгоспом…

— Е! Заручники! Що за сторонні розмови? Страх загубили? — Настрій механіка явно кращав. — Ніхто нікого не завалить. За півгодини мені зателефонує дядько-чарівник, і тоді… гуляйте собі!

— Нас не забудуть! — Вова уже цілився смартфоном у заручників.

— А відсвяткуймо, поки час є, — запропонував Костя.

— Нема чим, — сказала Зіна. — Ти все видудлив, алкаш клятий!

До шостої ранку — хвилин десять, а Новаковський і гадки не мав, як витягти білявого гада з болота. Менти заметушилися: зверху надійшла безапеляційна вимога — до сьомої ранку інцидент має бути вичерпаний і ліквідований будь-якими засобами.

— Штурм! — наполягали «альфівці».

Міліцейські чини би не проти, щоби уже до сьомої не тільки халепу ліквідувати, але й устигнути підлогу від крові вимити, та посеред них якогось біса товкся Новаковський, виявляв індивідуальну ініціативу всупереч жаданням правоохоронців підірвати халупу на фіг і роз’їхатися по домівках. Ігнорувати цей факт правоохоронці не наважилися, тож вирішили діяти за компромісною схемою:

— о шостій Новаковський передає свої пропозиції терористу, дає йому час на роздуми — не більше, ніж півгодини;

— о пів на сьому в разі провалу переговорів Новаковського міліцейська група спеціального призначення «Альфа» штурмує об’єкт.

Новаковський міряв кроками тротуар неподалік фабрики — туди-сюди, гарячково вимислював найнереальніші пропозиції, які змусять Макарова припинити забаву, яка з кожною новою хвилиною все більше загрожувала перетворитися на криваву баню. Час стікав. Менти зиркали роздратовано. Ще зірвуться…

Плюнув під ноги: блін, що він коїть?! Раптом застиг. Рішення прийшло несподівано.

Зіна глянула на годинник, торкнулася Макарового плеча.

— Шоста…

Тої ж миті задзеленчав мобільний механіка.

— Директор фабрики «Есфір» Макаров Олександр Миколайович, — мовив у трубку уїдливо.

— Так, Миколайович… Слухай уважно, якщо хочеш живим звідти вийти, — почув голос Новаковського. — За півгодини почнеться штурм твоєї фабрики. Боюся, після цього не буде ні тебе, ні заручників. Та й від фабрики твоєї навряд що залишиться. Маєш лише півгодини для того, щоби пристати на мої пропозиції.

— Слухаю… — прошепотів Макар.