Люко Дашвар - Битi є. Макар

Нарікання здалися провокаційними.

— Що ви тут розвели, мать вашу? Сам піду… Поговоримо… Спробую зрозуміти його вимоги. Чи ви хочете, щоби оця баланда ще кілька діб варилася? — вибухнув. Додав упевнено: — Нічого він зі мною не зробить!

Поряд уже стояв Боря Рудь, тремтячою рукою притискав до вуха мобільний.

— Макаров? До тебе Ярослав Михайлович іде. Сам. Без зброї, але з вагомими аргументами для переговорів. Відчиниш?

Двері рипнули. На Новаковського з прикрістю зиркнула дебела тітка років тридцяти п’яти, набундючилася:

— Ну?! І чого стовбичите? Заходьте вже, раз прийшли!

— Ти хто? — Новаковський ступив крок у хол, обернувся до тітки: швиденько зачиняла двері, ще й стільцями підпирала.

— Я? Зіна. Заручниця. А ти… ви?

— Заручниця?

— Е, пане-товаришу! Не треба мені тут питаннями очі виїдати! Ви до кого прийшли? До терориста нашого? То й ідіть собі до нього. Воно, бідне, охляло геть… Чи зможе говорити?

Новаковський ступив у хол… Мать твою… При стіні на підлозі сиділи зв’язані люди. Двоє чоловіків у камуфляжі, певно, охоронці, мали цілком пристойний вигляд. Ще трійко цивільних — більш розхристані й… колоритні. Молодий хлопчина з довгим світлим волоссям у бейсболці цікаво роздивлявся гостя, тип середніх років у спортивках неадекватно всміхався, наче випив перед тим бутель самогону, а літній чоловік зі смішним метеликом на худій шиї тягнув до Новаковського зв’язані руки…

— Матір Божа! Ви прийшли… Ви прийшли!

Новаковський зупинив бідаху впевненим жестом: мовляв, спокійно, допомога близько. Роззирнувся і врешті побачив білявого гада. Він сидів у кріслі, стискав у руках зброю — по пістолету в кожній руці. Та лише на перший швидкий погляд здавався безжальним хижим звіром. Новаковський вдивився: не хлопець сидів у кріслі, радше воно прийняло знесилене тіло і тепер підтримувало його щосили. Руки — плітьми, на плечі скривавлена вогка пов’язка. Поранений? Тільки очі горять невблаганною жагою.

— Макаров… — Новаковський розгубився: інакше уявляв барліг терориста.

— Сашо! Що? Води? — Зіна уже стояла біля крісла, зазирала Макарові у вічі.

— Зін’… Відпочинь… — прошепотів механік.

Новаковський аж зубами скригнув з прикрощів.

— Ти… Де тут у тебе поговорити можна? Без свідків? — сказав демонстративно жорстко.

— Тут, — прошепотів Макар твердо.

Новаковський застиг на мить. Кивнув: добре. Сперечатися — ніякого сенсу. Цей білявий покидьок був готовий до того, що за мить помре. Не відступить — видно. Новаковський на своєму віку всякого бачив. І такі погляди… Останні, як правило.

— Одного не втямлю… — пробурчав знічено. — Якого біса ризикувати життям заради грошей Сердюка? Ти що — своє втратив?

— Своє!

— Ну… Припустімо. Чого хочеш?

— Фабрику! Рейдерів знайти. Повішати! Сам повішу…

— Ти думай про те, щоби тебе самого…

— За що? За те, що я прийшов на власну фабрику? Це те саме, що ви… додому повернулись. І запросили до себе… гостей.

— Ці люди — заручники!

— З них і волосина не впала. Геракле!

Літератор стрепенувся.

— Я… всім вельми задоволений! Пан терорист, перепрошую, пан Макар нагодував мене. І напоїв… Але я дуже… дуже хочу додому! Мене чекає роман…

— Літератор із сільгосптематикою трахається, — посміхнувся Костя.

— Замовкніть! — гримнула Зіна. — Не заважайте переговорам, бо ніколи додому не потрапимо.

Новаковський глянув механіку в очі:

— Ти… хоч би про Нані подумав.

Макар здивувався безмежно.

— Нані? Хіба Нані потрібна шістка? Їй потрібен мужчина, а мужчину випробовує справа. Тож я тепер у своїх справах… по вуха.

— Та що ти тут верзеш, мать твою? — не втримався Новаковський. Білявий дратував його, як і раніше. — Яка «твоя справа»? Ще невідомо, де ти гроші взяв на ту свою справу, негіднику!

— Ваша правда — негідник! У злиднях — геть ніякої гідності, хоч як шукай! Суцільна смердюча біда. Не бажаю в біді жити! У тому винен? Хай! А гроші… Первинне накопичення капіталу — суцільна мутка! — огризнувся механік. — Неважливо звідки! Важливо — не просрати!

— Яке первинне накопичення? — Новаковський відчув: кров під кадик. — Усі первинні накопичення давно в дев’яностих залишилися!

— Для кого? Для вас? Для вашого покоління? А нам що робити? Дивитися на те, як ви все поділили, і зади вам облизувати?

— Життя — багно! — вигукнув Костя.

Літератор витягнув шию, озирнувся ошелешено.

— Матір Божа! Про що говорять ці люди? Про які капітали? Зіно! Мадонно! Заклинаю! Скажіть їм: хай схаменуться! Тут же… люди! Заручники! Нас же розстріляють і вб’ють! Хай думають, як нас визволити! Зіно! Не мовчіть! У вас же діти!