Люко Дашвар - Битi є. Макар

— Доброї ночі… — Марта стояла у дверях вітальні.

Розгубилася, засоромилася вкрай, наче та дівчинка, що сиділа на дивані з розгорнутим альбомом на колінах, набагато старша і мудріша за Марту.

— Хіба вона добра?.. — сказала Нані.

Марта хотіла сказати: ти, дівчинко, краще забудь його, бо розбите серце — надто хибний орієнтир, заведе у такі хащі, що й не вибратися, а Сашу… Його треба забути, і не тому, що ти чуєш ці слова від жінки, яку він покинув заради тебе, ні! Тому що він — справжній мужчина, а такі люблять тільки свою справу, а вже опісля — жінок. Про це думати тяжко, жити з тим — неможливо.

Глянула у стривожені очі Нані, сльози душать:

— Ти… не зрадь… не покинь його, дитино…

Нані брови звела, закусила губку.

— Де він?

— Він… захопив свою фабрику, — мовила тоскно.

Нані здивовано вигнула брову. В очах запитання німі. Ця дівчинка нічого не знала: ні про рейдерське захоплення фабрики, ні про відчайдушні спроби Сашка повернути її. І як Марті тепер оце все переповідати?

— Наприкінці листопада… минулого року… Сашину фабрику відібрали рейдери. Він… намагався боротися… Та хіба одному?.. А потім зник… А вчора ввечері… якимось чином пробрався на фабрику, захопив заручників…

Марта замовкла. Знітилася ще більше.

— Піду я… — винувато.

Вийшла з під’їзду, перехрестилася на небеса, тремтячою рукою дістала з сумки мобільний.

— Сашко, — повідомила глухо. — Кажуть, Ординський свого часу цікавився твоєю фабрикою.

— Хто такий Ординський? — почула слабкий голос механіка.

— Бізнесмен. У Лондоні живе, в Україну нечасто навідується, але його бізнесові інтереси тут. Кажуть, дочка його тепер живе в Україні. Може, це пов’язано. Але інформація неперевірена…

— Дякую, Марто…

— А Нані…

— Ти бачила Нані?

— Вона любить тебе, — ледь стримуючи гіркі сльози, видушила Марта.

— Марто… — голос механіка став ще слабкішим. — Я обов’язково поверну тобі всі борги. Чуєш? Обов’язково.

Марта схлипнула, усілася в таксі, що чекало її під під’їздом. Автівка понесла на ріг Саксаганського й Горького, хоч Марті до крику не хотілося повертатись у розкішну, обставлену наново домівку подружжя Бакланів. Щось не те було в тій домівці. Уже і прозорі портьєри понакупляла, і меблі замінила на білі, а світла і радості як не було, так і не з’явилося. Марта не знала: то нічір…

Служниця Галя зателефонувала Новаковському за мить після того, як автівка Нані від’їхала від дому.

— Ярославе Михайловичу, — перелякана. — Нані посеред ночі кудись рвонула. Сама за кермом.

Сама за кермом? Від дня смерті Ануки Нані торкнулася керма тільки раз: коли рвалася геть від свого Саші. А тепер, значить, до нього мчить…

Зиркнув у бік фабрики люто: Саша, мать твою! Покидьок затятий. Сам би йому руку потис — не слабак. Та… не сьогодні! Не вистачало ще, щоби Нані стала свідком короткого і гарантовано кривавого штурму. Цей білявий гад не для того фабрику захопив, щоби з ментами ручкатися. «Він помре», — проста думка вразила. Усю ту годину з гаком, поки Новаковський тирлувався біля фабрики, слухав версії «сігмівців» і ментів, їхні плани з захоплення будівлі, він геть не думав про те, що механік може померти. Йому просто до усцячки хотілося, щоб усе скоріше закінчилося.

— Ні… — прошепотів затято.

Підійшов до групки міліцейських офіцерів і «сігмівців», — обговорювали надзвичайну подію тихо, бурхливо. Тут він був своїм. Це якби хто Ярослава Михайловича закинув у сільгоспсектор питання розв’язувати, отам би міг схибити. А тут — ні. Армія і правоохоронні органи — його парафія.

Офіцери замовкли насторожено: не розуміли, чому впливовий пан тут товчеться.

— Хлопці, що робитимемо? — запитав похмуро.

— Убозівці тут. «Альфа». Заступник міського прокурора обіцяв за півгодини під’їхати, — доповів один з офіцерів. — Спробуємо провести переговори. Якщо відпустить заручників…

— Якщо заручники вийдуть, ми тих падлюк порвемо! — запевнив «альфівець».

Новаковський насупився…

— Я… піду до нього.

— Ярославе Михайловичу! — Офіцери заметушилися. — Це небезпечно. Не треба! Однаково він не бажає розмовляти ні з ким, крім убозівців, прокурора і преси. Ми вже одного «альфівця» перевдягли — зіграє журналіста. Може, хай із вами піде? Зброю приховає… А там… завалить цього Макарова. Ви знаєте, який він з вигляду? Бо в нас тільки поганеньке його старе фото з паспортного столу. Та й невідомо: може, він там не сам.