Люко Дашвар - Битi є. Макар

— Зачекай! — Вусань шкірою відчуває: щось не так. Бував він у таких забавах, та там усе зрозуміло було, а тут… Тут чогось не вистачало. Зметикував. — Ей! А термін? Термін твоїх вимог який?

— До восьмої ранку! — крикнув Макар. Поцілив у темряву, натиснув на курок. Куля над кущами — вжих! — у стовбур дерева.

— Нє, ну не сука?! — образився вусань. Підізвав кирпатого. Наказав: — Передавай, бля, ментам повідомлення по формі — теракт, захоплення об’єкту, є заручники.

— Скільки? — запитав кирпатий. — Невідомо?

— Чому ж, бля, невідомо? — буркнув вусань. — Ти тих бідах біля батарей перерахував?

— Так точно. Десятка зо два. Було…

— Що значить «було»?

— Валяться…

— Нє, ну не сука?! — засмутився вусань. — Передавай. Заручників — орієнтовно двадцятеро. Ведемо спостереження, чекаємо розпоряджень. Терористи висунули умови. Дурні якісь… Грошей не вимагають. О восьмій ранку почнуть розстрілювати заручників.

Скривавлене плече, справжня зброя у слабких долонях… Красава! Макар безпорадно розпластався посеред холу. Очі — синє небо, очима — в небо. Сходив жалем. Тільки одного би йому зараз — щосили ляснути дверцятами авта, щоби люди… озирнулися і побачили його. Бо він є.

Заручники заніміли. Навіть Пустовоєв притих. Тріпотів на підлозі поряд із безсилим механіком, силкувався щось сказати, та вуста тільки розтулялися беззвучно — риба.

— Так ось який терорист нам дістався, — зітхнула Зіна. — Хлопця голим по світу пустили…

— Блін, які ж баби дурні! — цвіркнув пузатий Потапов. — Ти кого жалієш, тітко? Він тебе не пожалів, коли під стволом тримав.

— Ти краще набої не забувай у свій пєстік вставляти, розумнику! Теж мені охорона, мать вашу! З такою охороною країну просрати — раз плюнути!

— Він ледве з глузду не з’їхав, коли дізнався… — глухо сказав Горила. — Усе рвався на свою фабрику, а потім щез. Я думав, здався… А він…

— Йому гроші потрібні… — зметикувала мудра Зіна. — Багато грошей, аби вирвати свою фабрику з чужих лап. А грошей у нього, думаю, дуля з маком.

— Панове! — Літератор Пустовоєв смикнувся, задер голову і став схожим на пам’ятник цирковому дельфіну, що йому на ніс м’ячик кидають. — Панове… Я прийняв доленосне рішення. Я… віддам свої сто доларів панові терористу!

— Життя — багно. Гроші щастю не товариш. Віддай і мої сто баксів, Геракле.

— Е, розтринділися вони! — засмутилася Зіна. — Хай спочатку заплатить!

— Про що ви мелете, придурки?! — уїдливо розсміявся Потапов. — Вам усім строк світить!

Пустовоєв не втримав пози, ляснув щелепою об підлогу.

— Що?! Що ви сказали? Строк? Який строк?

— Ви — співучасники! Ви за бабло погодилися…

— Матір Божа! Бог свідок — мене насильно затягли! — верескнув Пустовоєв.

— А ти, тітко, головна співучасниця. — Пузатий недобре зиркнув на Зіну. — Приперлася ніби в туалет, а сама — під ствол!

— Під запальничку, ідіот! — Зіна обернулася до Потапова, роздивлялась уважно, ніби прагла запам’ятати так ясно, щоб уже як де перестріне, так не помилитися.

— Душа болить… — сказав Костя.

— Е, ти ще! — психонула Зіна. — Дати тобі п’ятдесят грамів, одразу заспіває твоя душа.

— Люди! Нащо сваритеся? Нам би живими звідси вибратися… — подав голос Вова.

— Це навряд… — сказав Горила.

— Чому?

— Ми охоронна структура. У нас обмеження. Ми просто так стріляти не маємо права. Хтось із наших проколовся… Тепер, певно, уже менти знають… Усі знають, кому треба. А менти… вони не розбиратимуть. Усіх покладуть.

На підлозі ворухнувся Макар. Спробував підвестися, завалився.

— Та розв’яжіть же мені руки хто-небудь! Він же кров’ю зійде! — так голосно і відчайдушно крикнула Зіна, що механік смикнувся, напружився, сів.

— Усе кльово… Зараз…

— Сашка! Олександр ти Миколайович! Дітьми клянуся — не втечу й інших не розв’яжу. Давай допоможу…

Горила насупився.

— Аптечка в столі, — сказав.

Макар сперся на Пустовоєва скривавленими руками — залишив на білій сорочці літератора червоні плями. Підвівся. Дошкандибав до Зіни.

— Ти ж… Я тобі вірю…

— Щоб я здохла! — запевнила Зіна.

В аптечці знайшлося усе для надання невідкладної допомоги. Зіна промила перекисом рану на плечі механіка, наклала пов’язку, забинтувала міцно.

— Тобі би поїсти…

— У холодильнику… — сказав Горила.

— А можна я теж з’їм чогось… нешкідливого для шлунка? — попросив Пустовоєв.

— А я пити хочу, — сказав Вова.

— А я випити… — висунув вимогу Костя.