Чак Палагнюк: Снаф

Кессі Райт, повідомляє нам чоловік, його найулюбленіша зірка дорослого кіно з усіх часів. За рівнем майстерності вона далеко попереду всіх своїх колег.

Номер 137, він розповідає нам, як Кессі Райт шість місяців проходила назирці за ендокринологом, вивчала його обов’язки, досліджувала його поведінку та мову тіла, перш ніж зіграти доктора в новаторській порнокартині «Швидка допомога: вся купа в одну дупу». Кессі Райт витратила шість місяців на переписку з уцілілими в катастрофі та на вивчення судових документів, перш ніж з’явитися на знімальному майданчику мегаепічної стрічки для дорослих «Титанік: вся купа в одну дупу». В її єдиній фразі в діалогах, тоді, коли Кейсі Райт каже: «Ця посудина — не єдина леді, що піде на дно цього вечора…», її західноірландський провінційний акцент справді ідеальний, і він яскраво змальовує, наскільки жагучим мав бути груповий секс на палубі третього класу в останні миті найжахливішої в історії людства кораблетрощі.

«У “Швидкій допомозі”, — каже він, — в лесбійській сцені за участю двох пристрасних лаборанток, цілком очевидно, що Кессі Райт єдина з акторів, хто вміє правильно поводитися з гінекологічним дзеркалом».

Критики, каже номер 137, цілком заслужено зчинили галас довкола образу Мері Тодд Лінкольн, створеному Кессі Райт в епопеї про Громадянську війну «Театр Форда: вся купа в одну дупу». Пізніше перевипущеній під назвою «Приватна ложа». Пізніше переперевипущеній під назвою «Президентська ложа». Номер 137 каже нам, що завдяки розвідкам Кессі Райт у тій сцені, де її на пару дрючать Джон Вілкс Бут і Чесний Ейб Лінкольн, американська історія справді постає перед очима, наче жива.

Усе ще колисаючи свого полотняного собаку, чолов'яга питає: «Скільки за твої піґулки?»

«Десять баксів», — каже дівчина з секундоміром.

«Ні», — каже той. Він знову затикає собаку собі під руку та лізе в задню кишеню штанів. Витягти гаманця, він вивуджує з нього двадцять, сорок, сто доларів, кажучи: «Я маю на увазі, скільки за всю пляшечку?»

Дівчина з секундоміром каже: «Нахиліться, щоб я могла написати номер на вашій руці».

І номер 137 підморгує мені знову, його велике око здається ще більшим серед усієї цієї брунатної пудри, і він каже: «Ти приніс троянди». Він каже: «Хіба не чарівно?»

Знаєте, бувають такі дні в тренажерній залі, коли підіймаєш на лавці шість млинів або витискаєш однією рукою на пюпітрі стільки, скільки сам важиш, і на одному підході ти в класній формі, в запалі, тягнеш верхню тягу широким хватом, пролітаєш повтори і підходи так само швидко, як навішуєш додаткові диски, — а потім, у наступній вправі, ти дохлий. Виснажений. Кожен відтиск, кожна тяга — просто ще одна спроба. Замість того щоб хвацько махати, ти рахуєш, пітнієш. Відсапуєшся.

І це не падіння цукру в крові. Що б ви думали? Весь цей занепад через те, що якийсь дубоголовий за приймальною стійкою вимкнув музику. Може, ви й не слухали, але щойно музика змовкла, тренування перетворилося на звичайну пахоту.

Достоту таку ж приреченість, таке ж падіння кров’яного тиску переживаєш, коли о третій ранку замовкає музика, бо «Мен-Род» або «Іґл» зачиняються, а ти стоїш собі, досі не відтраханий, самотній-пресамотній.

Таке саме розчарування ви помітите на зйомках фільму: ніякої музики на тлі. Ніякої музики для настрою. У кінці коридору, у тій кімнаті з Кессі Райт, вам не пропонують навіть порноджазик на електрогітарі з примочкою. Ні, тільки після монтажу, після прив’язки всіх діалогів, тоді вони додадуть музику, щоб прикрасити сюжет.

І знаєте що? Принести сюди містера Тото було жахливою ідеєю.

Але, враховуючи повну пляшку «Віагри»… гадаю, що я зможу протягти.

На іншому кінці почекальні справжній, живий Бренч Бакарді розмовляє з містером 72, тим малюком із букетом зів’ялих троянд. Ці двоє могли б бути образом «До» і образом «Після» одного й того ж актора. Бакарді стоїть у боксерських трусах з червоного атласу і за розмовою повільними колами погладжує собі рукою груди. В іншій руці він має блакитний одноразовий станок для гоління. Коли рука, якою він гладить себе, завмирає, станок суне до тієї самої точки, зішкребає невидиму щетинку, пластикова бритва човгає короткими, швидкими рухами, якими зазвичай виполюють бур’яни в саду. Бренч Бакарді продовжує говорити, навіть не позираючи вниз, де його рука блукає до іншої точки, мацає, тоді натягає засмаглу шкіру потугіше, поки станок голить її під всіма кутами.