Євген Гуцало - Блуд

… привіт, Люсю, привіт, Надю, не сподівалася побачити вас тут, на Володимирській гірці. Випогодилося, сонечко, сніг блищить, а то весь час оця чорнобильська понурість, оці важкі чорнобильські хмари висять і висять над Києвом, у всіх депресія, всі не знаходять собі місця, всім не хочеться жити. А ви гарно придумали: дітей у коляски — й на Володимирську Гірку. Скільки це вже твоєму, Люсю, п'ять місяців? А твоєму, Надю, шість місяців? Майже одночасно у вас вийшло, синхрон. Молоко у вас ще є чи вже немає? Бо ж тепер біда з цим материнським молоком — усе через Чорнобиль. А грошей дітям на харчі вистачає? Гм, кому ж їх тепер вистачає, це правда, за якусь пачку сухого молочного порошку три шкури деруть, і ще ж того молочного порошку не знайдеш. Ви дуже відчайдушні, що понароджували, бо тепер ніхто не хоче заводити дітей — це треба мучитися ще й дитині, а не тільки самій. Кажете, чоловіки наполягли, захотілося мати хлопців, ну, тепер мають хлопців. Подивіться, зараз у такий славний день, у таку погоду вас аж дві мами на Володимирській гірці, а по всіх київських парках, особливо ж у парку біля університету, біля пам'ятника Шевченкові, так і снували з немовлятами, з малими дітьми. А тепер? Страшно, бояться народжувати, навіть не спокушаються чорнобильськими копійками допомоги на дітей… А ваші чоловіки — оптимісти, і ви у них — оптимісти. Добре, але ж оптимістам і дітям оптимістів треба щось їсти, правда? В мене ідея. Підробити хочете? Чоловіки ваші не знатимуть. У мене є знайомі араби, вчаться и нашому інституті легкої промисловості. Хороші араби, щедрі, вони мені й духи французькі подарували, й колготи, й бюстгальтери, й пухову куртку. Вони тут скучають за дівчатами, зрозуміло? Хочете, познайомлю, їх двоє, Саддам і Арафат, вони зараз сидять у моїй квартирі. А діти, шо робити з дітьми? Я вас познайомлю, залишу на квартирі, а сама в дворі доглядатиму ваших хлопців в колясках. Араби чесні-чесні, ні разу не обманули, вони й за квартиру мені платять, аякже. Нічого з вашими дітьми не станеться, гарантую. Ой, які ви! Мені про Таллінн розказували, про фінів, які туди приїжджають, вони ж там з естонцями якісь близькі родичі, то у них взаємна ностальгія. Приїжджає такий фін у Таллінн, зупиняється в готелі. А в тому готелі на першому поверсі яке-небудь кафе, і естонські мами зі своїми дітками приходять сюди їсти морозиво. Сидить собі отака мама з дитиною в кафе і їдять морозиво. І заходить у кафе приїжджий фін, дивиться. Вподобав собі якусь маму й киває головою: ходімо. Мама зводиться і йде, а дитина сидить і їсть морозиво. Фін заводить її в номер, там вони займаються любов'ю, і через якихось максимум півгодини мама повертається назад у кафе, а її дитина спокійно сидить і їсть морозиво. Повертається мама не з порожніми руками, а з подарунками від фіна — там і помада, і кофточка, і прикраси. Й каже своїй дитині, що затрималась в туалеті, і ніяких непорозумінь. Але ж то Таллінн, вважайте, був закордоном — тепер ще більше закордон. Хіба у нас, у Києві, є такий готель, а в готелі кафе, щоб туди зимою чи літом могла прийти мама з дитиною поїсти морозива і щоб приїжджі іноземці спускалися в кафе зі своїх номерів і вибирали собі якусь маму до вподоби? Ха, Київ не був ніколи закордоном і ще не скоро стане закордоном! Але ж треба якось викручуватися, пристосовуватися. То договорилися? Ходімо, дуже хороші араби, знають їх з минулого року, їм ще два роки вчитися, так що сподобайтеся їм, сподобайтеся, ви ж це умієте, а вони вам віддячать, і ви вже якось мені віддячите. Може, ви в них щось попросите й для своїх чоловіків, це вже як договоритеся, то що, ходімо?

… послухай, може, пригодиться. Як я сьогодні посварилася зі своїм Жориком через собаку, через мого доберман-пінчера, ти бачив, який у мене доберман-пінчер, я доглянула його з цуценяти. Я сама знаю, шо тепер такого собаку тримати невигідно, він більше їсть м'яса, ніж ми з моєю мамою, а що робити? Ми з мамою самі не їмо, а йому віддаємо. А Жорик учепився — продай та продай, тепер таких собак можуть тримати тільки злодії і колишні партократи, які влаштувалися в кооперативи чи в спільні підприємства. Ходила я на Пташиний базар, водила свого доберман-пінчера, але там за нього давали так мало, шо образили мою жіночу гордість, не продала. Ми живемо вдвох з мамою, то нам собака не заважає, собака нам заміняє сім'ю — і дітей, і чоловіка в сім'ї. А Жорик — вредний, він то до мене чіпляється, то до собаки. Усе бубонить, шо роботи біля мене багато, бо я розтовстіла, а раніше роботи було менше, бо я була худіша, що тепер він багато дурної роботи біля мене робить. А я кажу, що ти ж і винуватий, бо раніше ти ніякої роботи коло мене не боявся, ні розумної, ні дурної, допадався, як йолоп до мила, то я й була худіша, й фігура в мене була фігуристіша. А тепер зледачів, сам розжирів, ніякої роботи взагалі не хочеш робити, ділиш на розумну й дурну, а вона якою була — такою й зосталася, не треба вигадувати, ось через твої лінощі я й потовстішала, й фігура моя не така фігуриста, хоч коли подумати — фігура моя якою була, такою зосталася. Я ж тебе, кажу, годую, коли приходиш, годую не гірше за свого доберман-пінчера, то чого наїсися — й хропеш, замість мене обняти й помасажувати так, щоб кістки тріщали, щоб у мене сауна була в ліжку? Неінтересно, каже. Як то неінтересно, питаю, раніше було інтересно, а тепер неінтересно, чому неінтересно? Бо неінтересно, каже. А я йому цицькою вазь по морді, вазь, другою цицькою — вазь по морді, вазь. Тепер інтересно, питаю. Інтересно, каже, тільки не дуже, тобі з собакою інтересніше, каже, ніж зі мною. А хто винен, кажу, що мені з собакою інтересніше, ніж з тобою, ти ж і винен. То Жорик тут уже вчепився до собаки. Як собака, вчепився до собаки. Мовляв, любиш свого доберман-пінчера більше, ніж його. Каже, є такі жінки, є, що мають діло зі своїми собаками. Ти проснися, кажу, що ти мелеш, що ти верзеш, як це я можу мати діло з собакою, коли в мене є такий собацюра, як ти. Е-е, каже, не придурюйся, бо коли й не займешся ніяким ділом зі своїм доберман-пінчером, то думаєш займатися, ось тому й вигодували його завбільшки з слона. Каже, не ти перша й не ти остання, жінки люблять займатися скотоложеством, ще з найдревніших часів займаються — хто з ослом, хто з конем, хто з собакою. Цариці Катсерині вистачало чоловіків — і князів, і графів, і генералів, і солдатів, але ж неспроста розказують що вона шанувала й жерсбців зі своєї царськоі конюшні, а вже коли цариця не цуралася жеребців, то що тодi казати про якусь бабу, якій, буває, припече, тоді давай те, що трапляється: жеребець — так жеребець, осел — так осел, собака — так собака!.. Ох ти рило, кажу, паскудне-препаскудне, так подумати про мене, таке наплести. А він; до того йдеться, бо й мені з тобою неінтересно. То я не витерпіла — й розперезалася, а ти знаєш, як я можу розперезатися. Жорик слухав — і тільки зубами клацав. Я йому виклала, щоб не думав, що я нікому більше не потрібна, що він мені дуже потрібен. Я йому називала імена — й пальці загинала на руці. Спершу на лівій руці, потім на правій. Потім загинала пальці на нозі — спершу на правій, потім на лівій. Далі почала вже загинати пальці на його руках, тут він уже не витерпів, хоч я ще до його ніг не добралася, ще не почала загинати пальці на його ногах. Це все, кажу, ще до нашого знайомства з тобою, так що заспокойся, а як познайомилася з тобою, то не зраджувала тебе ні разу, не хотіла, бо ти мене задовольняєш, після тебе я нікого не хочу, я чистоплотна й бридлива, не те що ти, сволота. Але не думай, що ніхто вже й не подивився в мою сторону, дивилися — ще й багато, ось поглянь, скільки позалишали своїх телефонів, я можу по цих телефонах подзвонити будь-кому й будь-коли. Хочеш, питаю, хоч зараз подзвоню. От Василю Васильовичу подзвоню. Хто такий Василь Васильович? А хрін його знає, хто він такий, познайомилась в метро, їхав кудись у п'яній компанії, вся п'яна компанія витріщилась на мене, як я зайшла на станції метро «Хрещатик», а в Василя Васильовича був у руках, величезний букет гвоздик, він до мене підпливає — і віддає гвоздики, і залишає візитну карточку, якийсь кооператор чи підприємець, шкода, що вони зразу й повиходили, на Лівому березі, а я далі поїхала. То подзвонити? Або подзвоню Степанові Онуфрійовичу, з райгастрономторгу, я з ним познайомилася тиждень тому в Елки на дні народження, привіз мене на таксі додому, все хотів познайомитися з моєю мамою і з доберман-пінчером, але я його через поріг квартири не пустила, все думала про тебе, й дурна була, що думала, треба було пустити, він уже віку такого, як моя, мама, хоч би чаю з нею попив. У моїй записній книжці— сто різних чоловічих імен і сто різних телефонів — я беру на всякий випадок, а чого мені відмовлятися. Так що ціну собі знаю. Тільки ти не хочеш знати моєї ціни, а інші знають, і добре знають, тільки я не беру. Так що не треба мене принижувати й не треба гудити мого доберман-пінчера. Ото якби вас поставити поряд, тебе і доберман-пінчера, порівняти вас і проаналізувати, га? Ти йому в підметки не годишся, повір. Він же красень собака, любо глянути, без живота, живіт підтягнуто до хребта, а в тебе? А в тебе — як футбольний м’яч. Жінка, яка знає толк у собаках, так як цариця Катерина знала толк у жеребцях, ніколи б не віддала тобі переваги перед моїм доберман-пінчером, можеш не сумніватися. Я вже не буду порівнювати твою генеалогію з його генеалогічним древом, бо в нього древо — справді древо, є серйозні документи на його древо, а твоя генеалогія — це ніяке не древо, а бур’яни, чортополох. Мама мого доберман-пінчера з його татом шлюб у кропиві не брали, це точно, у них усе було, як у високопородних собак, у кімнаті, на килимі, я тобі навіть адресу можу назвати — на вулиці Десятинній, може, номер квартири назвати і номер телефону? А ти що сам розказував мені про своїх батька-матір? Де вони тебе зачали? У Пущі-Водиці, в лісі, посеред білого дня? Сховалися в густій папороті — і прямо в папороті на сирій землі, біля мурашника. Може, тому ти весь у зелених веснянках, схожих на лісових мурах, бо мурахи тоді в папороті пожалили твоїх батька-матір. Ну, задоволений тим, що почув від мене? Ото я так само задоволена всім тим, що почула від тебе, Жорику!.. А тепер, кажу йому, одягайся і взувайся. Тільки не білій і не червоній, я тебе не проганяю, бо тобі доведеться без мене кепсько, а мені без тебе, звикла. Ото бери на повідець доберман-пінчера й прогуляйся з ним у парку, на свіжому повітрі. Побачиш і почуєш, як на мого доберман-пінчера реагують суки, бо в нашому парку сук прогулюють. І потім скажеш, як там реагуватимуть на тебе жінки, бо в парку й жінки прогулюються. Порівняєш. А потім прийдеш і подякуєш мені, дурний, що я, дурна, все-таки віддаю перевагу тобі, а не красеневі доберману-пінчеру.