Євген Гуцало - Блуд

… після десятого класу Окса цілий рік була піонервожатою у своїй-таки школі, колись вони проводили ленінський урок у квітні місяці, на день народження вождя. Прийшов до них пост — співець ленінської теми, він писав вірші тільки про Володимира Ілліча, і поета всюди запрошували на зустрічі — в піонерські загони, до всіляких ветеранів, на вечори жовтневі, першотравневі, на жіночі дні. То він виступив у їхній школі перед четвертокласниками, взяв букет квітів — і каже перед дітьми у класі тихенько Оксі на вухо: «Приходьте ввечері сьогодні до мене додому, я вам подарую целофановий кульок. Імпортний».

… я тоді на літо поїхала в Сибір, пішла з геологами в тайгу. Там у нас евенки були в тайзі провідникамн, без евенків нікуди б не пішла й нікуди б не прийшла. Мене тоді супроводжував евенк Федя. Чую, він як закричить: «Ведмідь!» Я так і обімліла, згадую, що ж робити треба, коли ведмідь трапився. Ледве згадала, А де ж той ведмідь? Зовсім близько між дерев, а я кофту на грудях не можу розстібнути, але таки розстібнула. Під кофтою плаття розстібаю, а потім розірвала, гудзики посипалися. А ведмідь зовсім близько, а я думаю: «Може, обманули евенки, може, пожартували, й зараз ось Федя жартує, але ж чому він не кидається на допомогу, теж злякався». Показую ведмедеві голі груди, а під самою ноги підкошуються, ось-ось упаду. Бачу, ведмідь справді зупинився, далі не йде, придуркувато дивиться на мене, а я жду, що накинеться, бо зовсім близько. Й евенка Федю не чути, десь пропав, тільки листя шелестить. Ведмідь постояв проти мене, повернувся — й потрухикав геть. А я стою і вслід йому голі груди показую, не вірю, що він не зачепив мене, що вже в кущах пропав. І тоді вже зашаруділо за спиною, підійшов евенк Федя. «Сховай груди, — сказав евенк, — ведмідь не повернеться». А я не можу руками поворухнути, пальці задерев'яніли. Й доходить до мене, як у тумані: правду казали евенки, що ведмідь не зачепить у тайзі жінку, якщо вона йому покаже голі груди. Не знаю, скільки так стояла, поки в голові розвиднілося. Бачу, евенк Федя сміється. «Сховай груди, — каже. — Ведмідь тебе злякався і більше не повернеться. Чи ти мене ще хочеш налякати? Я не злякаюся, бо я не ведмідь, сховай груди, бо комарі погризуть…» І вже там, у тайзі, я тільки про одне думала — швидше б додому, в Київ, не хочу ніяких зустрічей з ведмедями, не хочу за порадами евенків показувати груди ведмедям, щоб вони змилостивилися наді мною, бо коли який ведмідь чи не захоче змилостивитися, чи грудей моїх голих не роздивиться… Не хочу, не хочу! Такого натерпілася страху, що з часом мій минулий страх не меншав, а більшав, наче я справді ось-ось мала таки зустрітися ще з одним ведмедем. І все дорожчим ставав мій Мирон, чоловік, якого я так безсовісно залишала самого вдома, щоб він там, у порожній квартирі, божеволів від туги за мною, а я таки напевне знала, що божеволіє за мною, бо любить. І я обіцяла собі покаятися перед ним і більше ніколи не їздити ні в який Сибір, не ходити ні в яку тайгу, нащо мені ці евенки, ці ведмеді, краще сидіти вдома, поратися на кухні, стояти в чергах по магазинах!.. І добралася я додому, і зустрілася з Мироном, і покаялася перед чоловіком, і так щнро покаялася, що ми аж заплакали вдвох. І я говорила, що не достойна його. І тоді він сказав, що не достойний мене, і не достойний моїх сліз, і не достойний мого високого каяття. І теж покаявся переді мною. Як завжди, тієї осені їхню київську контору мобілізували на сільськогосподарські роботи в колгоспі, і він згодився поїхати, збирали яблука у величезному саду, врожай видався небачений, і погода стояла як на замовлення, бабине літо, великі зірки в небі щоночі, яблука й зірки, — він ще ніколи не звідував такого стану, бо ж народився в місті. І однієї ночі вони з Ліною, вона теж робить у їхній конторі, йшли через яблуневнй сад, і він мимоволі поклав їй руку на плече, й вона поклала йому руку на плече, вони обнялися, поцілувалися, а потім між ними сталося те, що відбувається між чоловіком та жінкою, коли вони прагнуть одне до одного, й Ліна розказала, що давно його любить, а тому й віддалася, інакше б вона не віддалася, з якої речі, й він тоді зрозумів, що вона зараз найближча для нього людина, що він також любить її, що він стомився й переживати за мене, бо кінця-краю нема його очікуванню і його стражданню, й що він тепер живе в Ліни, в неї двокімнатна квартира, й сьогодні опинився в нашій квартирі випадково, прийшов забрати свій транзнстор, інакше б ми не зустрілися. Й він упав на коліна, просячи в мене пробачення, а потім таки забрав свій транзистор і пішов, а я зосталася сама у нашій однокімнатній квартирі-пустці, плакала сухими сльозами, згадувала тайгу, ведмедя, свої переляки й тупо запитувала сама в себе, навіщо я показувала тому ведмедю свої груди, навіщо, навіщо, краще б той ведмідь роздер мене в тайзі, краще б роздер, краще б роздер…