… його старший брат робив тоді в Києві в енкаведе, мав там кликуху Жайворонок, і він розстрілював і засуджених, і не засуджених. Кажуть, що це саме він розстріляв письменника Григорія Косинку, комусь похвастався тоді Жайворонок, от і знають. Але я так думаю, що все-таки похвастався не Жайворонок, бо чого йому хвастатися саме письменником, коли він стріляв без числа та без ліку — що тобі письменники, що тобі воєнні, агрономи, бухгалтери чи зоотехніки, а похвалився його молодший брат. Авжеж, почув від Жайворонка — й похвалився, бо ж йому було солодко на душі. Солодко на душі, що він брат отого самого Жайворонка. Отого самого Жайворонка, який у підвалах енкаведе пострілом у потилицю вбив самого Григорія Косинку, вдатного українського письменника. Й хоч цей молодший брат не служив у енкаведе, але ж він нічим не відрізнявся від старшого брата, одна кров, то міг би служити там само й міг би так само будь-кого розстрілювати в потилицю, міг би так само вбити й письменника Григорія Косинку. То ми не дуже відрізняли молодшого брата від старшого брата, обидва були для нас однаково страшні, й нам здавалося, що то вони обоє і вбили, що молодший брат теж убивав. Може, я щось дурне кажу, але так здавалося. То цьому молодшому братові дали квартиру неподалік від театру імені Івана Франка, на вулиці Марії Заньковецької. А моя квартира була над його квартирою, у нього з балконом — і в мене з балконом, і інші балкони виходили на вулицю, якраз над верхами лип і каштанів, неподалік від аптеки. Якось моя жінка вночі як закричить, я схопився, чого ти кричиш? А вона блідіша смерті. Хоче сказати щось — і не може, тільки труситься біля серванта, аж труситься сервант. Я дурію, що вона дуріє, а їй спереляку заціпило. Там, показує рукою на балкон, там. Що там? Я на балкон, дивлюся — ніде нічого, подивився на вулицю направо-наліво, подивився на будинки навпроти — в вікнах не світиться, тихо. Я до жінки, питаю, де там, що там, а вона шепоче: — Не ходи! — Куди не ходити? — На балкон. — Та я ж був на балконі, що там ти побачила, бо я не побачив? — Ой не ходи, я тебе молю і умоляю, бо ти підеш, а потім з нами з обома таке зроблять, що краще не ходи. — Що ж там ти побачила? — У сусіда, поверхом нижче, на балконі… Мені серце схопило, болить, я тебе не будила, вийшла подихати на балкон. Я й не хотіла дивитися вниз, я ніколи вниз не дивлюся, боронь Боже, а якось воно само подивилось. Я й не роздивилася до пуття, страшно. Може, то сусід, може, то сам Жайворонок, там не розбереш, що таке робиться. — Що ж там робиться, що ти роздивилась на їхньому балконі? — Я не роздивилася, не розібрала, але ти не ходи, бо ж невідомо, що там робиться, а потім нам якесь діло пришиють. — Моя жінка всього боїться, я тихцем на балкон, заглядаю униз, перехиляюся, що там на нижньому балконі? Щось ворушиться, наче п’яний упав і не може звестися, чи двоє п’яних ніяк не зведуться поміж вазонів, бо там весь балкон заставлений вазонами квітів. І щось біліє, наче голе тіло. Видно погано, бо ліхтарі не світять, і місяць не світить, за хмарами зірки поховалися. А потім таки роздивився, що голий чоловік без штанів і сорочки, — спина гола, ноги теж голі, ворушиться лиса голова, а біля лисої голови ще якась голова з довгими косами. Я все зрозумів і вернувся в кімнату, зачинив двері на балкон і наказав жінці лягати й заспокоїтись. — А ти що побачив? — Та важко розібрати. — А що ти розібрав? — Та наче спить на балконі сусід наш, а може, його брат Жайворонок, дідько їх знає, бо обоє лисі. Тепер літо, вночі тепло й парко, а вони люди з села, звикли в жнива спати надворі під грушею чи в клуні, ось за сільською звичкою хтось з них спить на балконі так, наче він у селі. Бо важко в таку ніч спати в ліжку, у задушливій кімнаті… — Я ще й радів тоді з жінки, що вона дивилася й не роздивилася, бо на її хворе серце ще тільки такого не було! І в ту ніч, і пізніше все мені думалося: то сусід поверхом нижче лежав з якоюсь жінкою на балконі чи його старший брат Жайворонок, який часто приходить до нього в гості? Й чи не помітили там унизу, що на них дивляться згори?.. Після того як жінка засне, щось мене часто будило вночі. Тихесенько зведуся, тихесенько вийду на балкон, спершу оглядаюся на всі сторони, а тоді вже перехиляюся вниз, що там, унизу? Всякого довелося там набачитися, а мене звідти ніхто ні разу не побачив, бо їм було не до мене, бо в них було своє діло. Й спершу мене мучило, хто там — наш нижній сусід чи його брат енкаведист Жайворонок? Ніяк не міг роздивитися, а вже потім таки роздивився, що вони там обидва бувають на балконі — то один, то другий, по черзі, і все з тією самою товстою брюнеткою, грудастою та задастою. їй, видно, одного брата було мало, то вона двох приймала. Я потім її упізнав на вокзалі, вона білети продавала на поїзди, а я їхав до родичів у Шепетівку, то я так і витріщився на неї, вона в вікні не вміщалася, така широка, та дідько з нею, я швидко втік від неї, щоб не запам’ятала. А якби запам’ятала, а якби розказала, а якби брати впізнали мене й розгадали? Й ще там кілька жінок вони водили на балкон, одна дуже стогнала, то я звечора завжди щільно зачиняв свої двері на балкон, щоб моя дружина не чула, щоб не злякалася, а в неї ж серце. Ото я так мучився тоді через свого сусіда, страху набрався. І що тоді жінку мою повело на балкон, що вона подивилася — й побачила? Серце. А що мене тоді повело? Не тільки тоді, а й пізніше водило часто, бо не міг я втриматися від інтересу. Інтерес мене водив і водив. Ох і набачився, ох і надивився1 А заодно страху звідав за оте побачене. Бо коли хтось довідається, що я їхній свідок? Або я з власною жінкою посварюся — й моя жінка видасть, що піддивлявся я за ними з балкона, бо ж не могла вона не бачити, що я піддивляюся, бо не могла вона не знати, що там на їхньому балконі робиться. Еге ж, я знаю, а вона не знає! Й чого ото їх обох уночі тягло з кімнати на балкон, на свіже повітря? Та хай би вони тоді хоч весь Київ перетовкли в себе на квартирі, тільки той Київ з широкою задницею і великими грудьми не водили на балкон та не товкли перед моїми очима. Авжеж, якби не на балконі, а в квартирі, то крізь підлогу я б не роздивився. Ось як подумати — що тільки за камінними стінами в місті відбувається, але ніхто не бачить, то наче й не відбувається. Вони, вони, брати, винуваті в усьому, а насамперед — у моєму страхові, що я такі секрети знав про них. І мене могли б повести в оті підземні каземати, й мене могли там розстріляти, як ворога народу, а я ворогом народу не був ніколи, я стриматися не міг — підглядав, як на балконі, по черзі, з різними жінками, а найчастіше з отією задастою і грудастою брюнеткою, ох і баба, скажу я вам, то саме за неї я найбільше страху набрався.
Читать дальше