Володимир Єшкілєв - Візантійська фотографія

На порозі виникає огрядна чорна постать Бардо Тодола.

— Володя!

— Вечір добрий, Левко, — Шкіряний машинально перевіряє наявність пришитого ґудзика.

— Випий з нами сто грам, Влодко, — господар тримає в руці фужер. — Заходь до кімнати, познайомлю тебе з колегою, заходь…

— Я лише на хвилинку, — Шкіряний швидким рухом злизує з губ майонез. Якимось чином він просмоктується крізь Бардо Тодола у вітальню. За столом, освітлений телевізійним сяйвом, сидить череватий пан в окулярах. Шкіряному він нагадує дореволюційного гімназійного чиновника з бестіарію сталінського Мосфільму.

— Ось, Миколо, — знайомить Бардо Тодол. — Це колишній одногрупник моєї Кірішки, Володя Шкіряний. Пише непогану прозу.

— Шкірятін, — уточнює своє прізвище Шкіряний і намагається щонайпривітніше посміхнутись череваневі.

— Жид чи москаль? — замість вітання питає Микола.

— Але ж ти, пуцю!.. — піднесено і конструктивно обурюється господар на цю нетактовність. — Не будь же таким, людина ж пише .

Накреслюючи фужером у повітрі знак незаперечності останнього визначення, Бардо Тодол розплескує прозору рідину кімнатою. Окремі краплі попадають на екран телевізора.

— Сідай на канапу, Влодку, — запрошує господар. — Ось маєш келих, маєш домашній спотикач. Найтрадиційніша технологія виготовлення, — обертається і кличе. — Кіро! Тарілку!

— Тарелю, — виправляє Микола.

— Посуд, — Бардо Тодол гучно сідає у велике, застелене чимось червоно-волохатим, крісло. Його спортивні штани стають гофрованими від бґанок. Біле адідасівське трисмужжя уподібнюється зграї моторошно довгих захвильованих глистів; оголюються товсті голінки у шкарпетках з охлялими манжетами. — Розповідай про життя молоде, Влодзю.

Шкіряний наливає повний фужер спотикача і випорожнює його одним довгим ковтком: «За зустріч!»

— Козак! — тішиться Бардо Тодол, знов наповнюючи фужери.

У вітальні з'являється Кіра з тарілками. За атласною хмарою її халата невпевненим гостем виникає п'ятирічне дитинча. З фасаду дитинячої байкової кофти Шкіряному посміхається синій мікімаус з раковою пухлиною на носі. Дитинча руде, свинооке, потворне. В руці воно тримає пластиліновий артефакт, котрий спочатку здається Шкіряному невдалою моделлю унітазу.

— Доцю, покажи дядькам свого птаха, — звертається до рудого створіння Кіра, наповнюючи тарілки салатом і смаженими кабачками.

— То це птах?

Якби щури мали свою блазоніку, витвір Кіриного поріддя пасував би прикрасити герб якогось пацючого герцога. Обидві потвори, жива і пластилінова, викликають в Шкіряного на диво штормову, до блювотного спазму, відразу.

— Як тебе звати, дівчинко? — питає він.

— Ілалія! — картаво викрикує дитинча.

— Гарна в тебе дочка, — каже Кірі Шкіряний. — Ім'я теж гарне.

— А також рідкісне, — додає Микола.

— Вип'ємо за Іларію! — проголошує Шкіряний.

— Вже пили, — одночасно наповненим ротом і носом повідомляє Микола.

Товариство спорожнює свої фужери. Іларія стоїть біля Шкіряного і намагається запхати йому до рота замість закуски свій витвір.

— Це птаска, — каже вона.

Шкіряний зауважує, що Пластиліновий Птах того ж кольору, що й заряди Гундосової рушниці. Він відразу пригадує весь руїнний чин, всі подробиці пластилінового факультету і, майже в істериці, бере до рук Пластилінового Птаха. Аж тут щось гостре, сховане у пластиліні, боляче штиркає його в руку.

— Зязька вхоловся! — радісно верещить і підстрибує Іларія. Її рідке волоссячко підстрибує окремо від неї. Шкіряний вимучено посміхається, ставить на стіл пластилінову потвору і каже:

— Вельми підступна пташка.

— Масонська, — додає Микола.

Бардо Тодол скручує пальці у незрозумілий непосвяченим родинний знак. Кіра миттєво підхоплює дочку і виносить її з кімнати. Шкіряний останнім зусиллям поборює бажання посмоктати вколотий палець.

— Нехай спить, — господар наповнює фужери.

Шкіряний дивиться, як в екрані телевізора члени команди Кусто малюють на сраці полярного ведмедя цифру «25». Коментатор пояснює, що малюють вони водостійкою фарбою, і до весняного линяння двадцять п'ятого ведмедя науковцям буде легко ідентифікувати з літального апарату.

— …Ми тут сперечались із Миколою щодо постмодернізму… — чує він голос Бардо Тодола.

— Постмодернізм є елегантною інтелектуальною фікцією, — згадує Шкіряний читану тиждень тому статтю. Говорити йому заважає незнищена алкоголем пластилінова істерика. В телевізорі зганьблений ведмідь скаче торосами і на сраці в нього тремтять тлусті чорні цифри.