Володимир Єшкілєв - Візантійська фотографія

— Ти не щирий, — здогадується Книга Мертвих.

— Не щирий, — нетверезим похитуванням погоджується Микола.

— За щирість, — проголошує Шкіряний.

— Але ж ти… — посміхається його маневрові господар.

— Він жид! — каже Микола.

Всі п'ють.

Бардо Тодол витягує з чорної ледеринової теки аркуш. Кілька секунд він спостерігає за моржами, що ревуть в телевізорі, потім каже:

— Ось маю взірець несамовитого концептуалізму. Пропоную до уваги. Моя поема. Називається «Поема латинського словника».

— Ти що, латинник? — питає Микола.

Шкіряний наповнює фужери. Микола гучно набирає в легені повітря. Якусь мить здається, що він висловиться якоюсь остаточною, як присуд віків, сентенцією, але все закінчується лише сипінням, важким, протестуючим. Бардо Тодол розгортає аркуш, читає:

— Уривок з «Поеми латинського словника».

Павза.

Микола раптом подається уперед, в напрямі телевізора, його черево важко лягає на стіл, ніби опора космічного десантного модуля на поверхню ворожої планети, пещені короткі руки розгортаються емітерними антенами, окуляри загрозливо блищать. Шкіряному здається, що черевань збільшується, розпухає, займає піввітальні.

— У мистецтві, — проголошує той, — невидимим птахом ширяє голуб Святого Духа, і різним затятим зайдам та їх посіпакам, купленим за бакси, цього невловимого птаха не обскубати! Не вдасться! Правічні коди арійської традиції збережені і надійно сховані від посіпак, обереги чекають свого часу! А як настане той час, усі ці ваші концептуалізми розвіються, як розвіялись каґал та папісти, уся ця космополітична посполита захлань, перед освяченою святими богонаснаженими ченцями шаблюкою Кривоноса!

— О, старий, — Бардо Тодол струшує почервонілою кулястою головою. — Але ж… Ота миготлива рефлексія, ота гра. Велика гра в мистецтві…

— Сковородинська екзистенція, — не відволікаючись на пологи господаревих реплік, продовжує Микола, — це є основа духовного принципу хутора. Тут справжнє. І є ще горді митці. Вони не скоряються. Вони не знають вашої латинки, тих всіх хвостатих слів довгих, в них іноді кострубата, неоковирна форма. Але це їхнє кревне, рідне. Вони відповідають за цю землю. А ви все граєтесь у чужинецькі словники… Срані запродані поцмодерністи!

— От старий козарлюга! — захоплено тицяє пальцем у Миколине обличчя Бардо Тодол. — От він вміє зробити нам штанці… Дай я тебе поцілую, — він тягнеться з обіймами до череваня. — Але ж ти пуцю, пуцю…

— За мистецтво! — проголошує Шкіряний. Тут несподівано ситуація і простір втрачають чіткість обрисів, від кімнатних телесполохів залишається чистий колір — Сезанн упосліджує Енґра. Коли відвертість фарб знов відзивається на поклик свідомості лінією, контуром, кордоном, то Шкіряного раптом підхоплює і несе у багатосуття невизначеності несамовите запрошення до істини. «Сивілла біснуватими губами», — шепоче він і прокидається над шматком курячого окосту, що мирно та самовито спочиває у бараболяному пюре. Бардо Тодол і Микола, обійнявшись, співають.

Ша! — каже Шкіряний, грізно заносячи виделку над пляшкою спотикача. — Я буду, бля, вірш свій читати…

Він вдихає повітря, насичене смаженим духом, і говорить. Говорить, як йому здається, голосно:

Тут він забуває наступний текст, сідає і втрапляє виделкою у велику золотаву бараболину, що миттєво сходить схизмами і парою. Він нетямно дивиться у надра розваленої бараболини: «Скерцо-цо, цо-цо, цо-цо…»