Володимир Єшкілєв - Візантійська фотографія

Постріл.

Пластилінова грудка заліплює носик і око кошеняті. Воно хрипить, конвульсивно шарпає повітря вільною лапкою, ніби намагається дотягнутись до своїх ворогів.

— Програв, — констатує Шкіряний, відліплюючи закривавлений пластилін від котячої мордочки. — Око вибране, але Чікатіла живий.

— Бєгі за пляшкой, Гундосік.

— Він от-от здохне, — Лєна уважно оглядає вибите око, з якого слизястою борозною тече сукровиця.

— Я поцілив. Я виграв, — каже курдупль і знов червоніє. — Я виграв. Він здохне.

Кошеня перестає сіпатись.

— Здихає, — вдоволено визначає Лєна. — Обісрався. Гівно з глистами стирчить зі сраки. Фе-е-е…

— Коти живучі, — Шкіряний скубе кошеня за вухо. Воно не реагує. Раптом на місці вибраного ока спухає велика кривава бульбашка.

— Смотрі, пузирь, — дивується молодша.

— Повітря з мозку виходить, — припускає Лєна.

— Він здохне, відв'язуйте, — командує Гундос.

Несподівано кошеня відживає, починає хрипіти і битись.

Гундос плюється.

— Дай мені, я єго прікончу, — молодша тягнеться до Рушниці.

— Він сам здохне, — не відступає той.

— Харитативний акт, — проголошує Шкіряний.

— Це куди? — сміється Лєна.

— Зараз всі ваші коти повтікають, — раптом озивається Бомж.

Вся спільнота дивиться на кошик. Три його мешканці розпочали втечу. «Вийшов котик на плотик і мруґа…» тихо співає Бомж.

— Люблю вільне полювання! — проголошує Гундос, нашвидкоруч забиваючи пластилін у трубку.

— Дай мнє! — молодша хапає Рушницю за відпружину.

— Зламаєш, бля, — злякано верещить курдупль.

— Дай дитині, — Лєна підходить до Гундоса ззаду, занурює ніс і губи у немите волосся курдупля. — Дай, Андрійко…

Повільно і нерішуче, ніби в трансі, Гундос віддає Пластилінову Рушницю молодшій. Та прицілюється у біле кошеня, яке відбігло найдалі від багаття і майже доскочило пролому у підмурку біля північної арки. Заскочена чималою вагою зброї, мала перехоплює Рушницю зручніше, ближче до великого циліндру і перекошує вже заведену для пострілу скобу. Гундос благально і незграбно намагається зупинити її руку, але молодша з переможним риком відпускає гачок. Гвинт на скобі тріскає, сталеве лезо пружини випростовується, з хряскотом прохромлює ніс молодшої і гострим кутом занурюється у її око…

Кричить Лєна.

Шкіряний дивиться, як нагло в'яне молодша, як відлітає вбік рушниця, як піднімається над прохромленим обличчям впалої навзнаки малої каптурець чорної рідини, як щезає в темряві південної арки лапсердачний силует Бомжа. Шкіряний сам відскакує в тінь і тікає лабіринтом руїн. В обличчя йому вдаряє їжакуватий присмерковий метелик; втікач змахує в морок його волохату настирливість. Залізяччя дере йому джинси і, нарешті, він фінішує в темному закутку біля зовнішнього муру руїни. Фінішує примусово: фекальні маси з його переляканих кишок штурмують останній клапан. Він ледве встигає стягнути з себе джинси (тріскає вкритий електролізною міддю англомовний ґудзик. Good by, false Wrangier!). Все навколо стає з чорного сірим, на сірому тлі проступає рожева пляма очного тиску. Рожева калюжа з блимкалками нейротичних сполохів, всіх нічних волохатих метеликів перенасиченого мозку. Шкіряний стогне від болю і полегшення одночасно; незґрабно підтягуючи наперед джинси, переступає пінґвіном геть від загидженого кутка: лівою, правою, у відкритість сірого мороку, ще раз лівою… Далі, далі… Паперу немає, але десь у кишені мешкає смугаста сатинова хусточка. Ґуд бай, хусточка.

Несподівано виникає Гундос. Курдупль повзе крізь космічну сірятину невидимою нахиленою площиною. Його потерті штани закочені і вкриті порохом. Шкіряний зауважує змащені йодом пухирі на ногах курдупля, його проточені шляховою екземою кросівки, чорні шкарпетки з незрозумілим написом і червоною смугою. Гундос повільно повертає круглу голову, зупиняється, дивиться на Шкіряного близько посадженими очима і хрипко каже:

— Всрався, пасажир.

Шкіряний намагається оволодіти механікою штанів, але, на біду, ґудзик безповоротно змінив своє буттєве розташування.

— Отож бо й воно, пасажире, — підсумовує курдупль і розсмоктується у сірому кротовинні.

«Треба десь знайти ґудзик», — свідомий залишок в голові Шкіряного хапається за найпростішу думку і рефлекторно смокче цей віртуальний валідол, смокче, смокче: «дзик, зик, ик, ик, ик…» Він вибльовує ґикавку разом з повітрям, залишками вечері і голосом курдупля, що встиг стекти з вух у горлянку і пульсував там пекучим згущенням. Аж тепер в очах посвітліло і тупий потиличний біль відповз до хребта і замерз там, на спітнілій спині. «Завтра схопить поперек», — розуміє Шкіряний. Насидівся на цеглі.