Володимир Єшкілєв - Візантійська фотографія

— Піздєц Чікатілє, — мружиться молодша.

— Другого котяру буду я називати, — каже Шкіряний.

Лєна витягує з кошика ще одне кошеня, уважно його оглядає. Кошеня пищить. Воно біле, пухнасте, з шляхетною пласкуватою мордочкою перса.

— Це дівчинка.

— Принцеса Діана, — хихоче молодша. — Гундосік, в тебе нєт автомобільчіка, мацьонького такого?..

Гундос зосереджено забиває до люфи пластиліновий заряд. Автоматним шомполом він ретельно втрамбовує шматок пластиліну у торець тоншого циліндра, заводить скобу за гачок спускового важеля. Сталеві пружини вигинаються вузькою параболою, і жовті стовпчики променів масно стікають поверхнею напруженого металу.

Гундос піднімає Рушницю, цілиться в Бомжа.

— В око, — радить Лєна.

Розіп'яте кошеня Чікатіло раптом починає сіпатись і верещати.

— Передчуває, — каже Лєна.

— Канкрєтний піздєц каждий передчуває, — абстраґує молодша.

Бомж заперечливо хитає головою.

Гундос цілиться у Шкіряного.

— Отримаєш, — попереджає той.

Курдупль шкіриться. Він знає, що тепер ситуація належить йому. Він знає це незбагненним апріорним знанням, віковим інстинктом жінок, акторів і калічних блазнів, гносисом малих світу сього, виживших при родинних вогнищах, запалених героями доісторичних баталій, що були деміургами ситуацій і не вміли — сильні, дурні, захоплені собою і своїми вавілонськими вежами — відчувати пульс і дихання своїх творінь. Курдупль шкіриться.

— Пупсіку страшно, — буратіністим голоском пищить молодша.

— Малолєтка, — зневажливо кривиться Шкіряний. «Все буде добре, — каже він собі, — малі курви хочуть, аж пищать».

Гундос різко повертає люфу Пластилінової Рушниці у напрямі кошеняти, кричить: «Падла!», стріляє. Механізм клацає, одночасно чути різкий плямкаючий звук. Бомж піднімає голову. Кошеня кричить і б'ється. Сестри, Гундос і Шкіряний підбігають до нього. На котячому череві — червона смужка зірваної шкіри, що швидко набрякає кров'ю. Вся компанія уважно вивчає наслідки пострілу.

— Змазав, — визначає Шкіряний, відліплюючи від дошки химерно розпластаний пластиліновий пляцок. — Тільки бік зачепило.

— Падла! — курдупль дає кошеняті щигля. Воно намагається вкусити Гундоса і кумедно верещить. — Вб'ю Чікатілу другим пострілом. На пляшку.

— Якщо влучиш в око і вб'єш, ставлю літру, — приймає виклик Шкіряний. Пляшка в нього є.

— Потом я буду стрелять, — молодша дивиться Гундосові в очі. — Нє за бєсплатно.

— Три рази в різних позах, — визначається курдупль і чухає подерту ногу.

Молодша сміється. Кошеня вивільняє одну лапку, сіпається, намагаючись перегризти дріт.

— Завдання ускладнилось, — посміхається Шкіряний.

— Дарма дурень тішився, — Гундос забиває в люфу новий заряд.

Всі відходять до вогнища.

Курдупль ретельно цілиться. Він робить це так напружено і довго, що синтаксована пищанням кошеняти тиша виймає з нірвани Бомжа. «Щоб ви всі повиздихали», — шепоче він, робить два великі ковтки і знову пірнає у всі ріки споминів.

П'ятдесят дев'ятий рік. Цілинний колгосп південніше Ерментау. Перший трактор, що йому довірили, ЧТЗ. Відкритий кожух мотора і чотири чорні від мастила руки, занурені у коронарні судини дизельного карду. Грудки глини, що відлітають від радіатора тільки разом із пластівцями сірої фарби; безпомилково впізнаний пискливий звук механізму, що вже пережив перш інсульт зносу, був натверезо перебраний механіком Бондаренком, але так і не потрафив здружитись з маслонасосом: плакали завжди браковані саратовські сальники. Помічником тракториста йому призначили добровольця-цілинника з Ашхабаду — Тімура. Той залишив університет, прагнучи чи то партійної кар'єри, чи то дурних степових пригод для шляхетної тюркської крові. Коли блискавка вдарила за двадцять кроків від трактора, Тімур процитував шейха Бейсані: «Попереду мене — Схід і смерть». Бомж запам'ятав ці гучні слова, а також історію, яку розповів йому Тімур, коли вони перечікували знамениту зливу, що її Вседержитель послав на радгоспи Північного Казахстану в день відкриття Двадцять першого з'їзду партії: Коли мешканці Бухари відкрили перед воїнами Чінґіз-хана Намазґахські ворота, погоничі привели фатіху Всесвіту двадцять бухарських слонів. Погоничі просили дати слонам харч. Хан натомість звелів відпустити слонів у Степ, щоб вони самі відшукали собі їжу. Слони два тижні бігали в Степу і кричали. А тім поздихали від голоду. Бомжові якось потім наснились ці слони: охлялі, від хоботів до хвостів загорнуті у жорсткі бґанки брудної сірої шкіри, слони бігли весняним Дешт-і-кіпчак, вкритим свіжою травою і червоними маками. Старезні голодні слони з обламаними зачорнілими бивнями, котрими рили в пошуках їжі твердий степовий ґрунт, вони бігли до Індії, до слонячої вітчизни, смачних дерев на теплих берегах Ґанґу, і дрібні степові звіриська тікали під землю від їх безглуздого могутнього бігу. У снах Бомжа слони іноді заступали місце плямистих і чорних танків: хоботи замість гармат, голови — обертові башти. Він любив ці несподівані сни, цих безпритульних слонів, їхню приреченість на Схід і смерть.