Володимир Єшкілєв - Візантійська фотографія

Бомж не витримує чи то реготу, чи то сверблячки:

— Курити в тебе є?

Шкіряний видобуває з кишені і кидає Бомжеві зім'яту пачку. В намаганні піймати її, Бомж підскакує, у різкому баскетбольному русі здіймає обидві руки, розчепірює пальці. Його куций лапсердак не витримує запропонованої динаміки, тріскає під пахвами. Пачка зловлена. Шкіряний хихоче:

— Сірники кинути? Штани не тріснуть?

Бомж з належною гідністю видобуває стерту до золотого блиску бензинову запальничку. Палить, не дивлячись на Шкіряного. Його дратує і лякає цей реготун. Колись, в давні і зрозуміліші часи, він надивився таких от реготунів. Клопіт. Клопіт згадування. Прозора вереснева тверезість не хоче тікати від тютюнової хмарки. Холодно. У вигинах підсвіченого присмерковим сонцем диму він раптом бачить сепієвий, у помаранчевих плямах, танк, що суне просто на нього. Бомж тре око, потім висмикує дику нитку з роздертого рукава.

Скільки навколо тверезої, недорослої, непотрібної, незрозумілої, задубілої марноти, — думає Бомж. Нема на це ради.

Шкіряний теж запалює.

Регіт стомив його. Дим заповнює несподівані пустоти в тих невідомих медицині органах, котрими людина відчуває «ніщо», просто відсутність. Дим вбиває запах руїн і Шкіряному стає тепло. Він чує голос. Звук без візії.

«Володику, чи пам'ятаєш ти запах повітря у кінці сімдесятих?»

«Пам'ятаю, Костянтине Костянтиновичу».

«Яким він був?»

«Смачним».

«Бздури. Все це, Володику, брехня. Сучасна брехлива брехня. Запах повітря навіть у найпрекрасніші епохи не наважується бути смачним. Він не лох, він знає, що можна, а чого не можна. Запам'ятай, Володику. Ось… Нічого ти не пам'ятаєш. Нічого. Ти тоді ще шмаркатим був. Отакезні зелені шмарки з носа висіли. Смієшся… Татусько твій тобі у паперовий стаканчик „буратіно“, а ти його двома ручками. Отак сьорбав. Шашлики їсти не вмів, пальцями їх стягував з шампуру, обпікався і верещав. Регочеш… Регочи, регочи. Але ти вже ніколи не будеш дихати тим святим повітрям, Володику, ніколи! Повітрям, просякнутим Імперією і Сонцем. Яке ж тоді, Володику, було Сонце! Спокійне, месопотамське, єгипетське тоді було Сонце… І освітлювало воно велику охряну, оксамитову, порцелянову непорушність. Таку велику, що ти її собі вже тепер уявити не зможеш. Ніколи не зможеш… Все… Уява, вона першою дрібнішає, авангардно. Тікає до Європи. Потім дрібнішають люди. Вироджуються. Стають от такими. Не видко навіть. Тварі. Потім дрібнішають речі — предмети великі і малі і корисні… Всі. І речам притаманний простір, він теж дрібнішає. І це подрібнення надзвичайно, несамовито заразне. Таке заразне, Володику, що все на світі просмерділо вже тим здрібнінням і навіть Сонце — Сонце, Володику! — вже не охряне, а стронціанове тепер Сонце… Етикетка. Неспокій…»

Шкіряний розплющує очі і бачить двох дівчат у коротких джинсових спідничках. Вони виникають з темної плями під цегляною аркою. Шкіряному здається, що тінь від простінку падає на оголені ноги дівчат з хижою радістю спорідненої істоти, притискується до засмаглої шкіри і пустотливою шалавкою ховається у розрізах спідниць. Шкіряний знає, що старшу з дівчат зовуть Лєною, молодша — її сестра; що під светром у старшої немає ліфу, а молодша зазвичай віддається за пляшку. І ще він знає, що Бомж боїться сестер, бо вони його двічі били, вимагаючи гроші. Шкіряний знову заплющує очі, а темрява під повіками тепер безголоса. В Шкіряного народжується здогад, що всі хижі і хтиві тіні вересневих вечорів — близькі родичі цієї безголосої темряви, що всі вони разом, і назви їх — у змові. «Банда», — шепоче Шкіряний.

Сестри роздивляються принесений Бомжем кошик.

— Гроші принесли? — питає Бомж.

— Гундос принесе, — Лєна відгортає ковдру. З кошика вибурюється на світ Божий котячий хвіст.

— Котики! — сміється молодша.

Бомж накриває кошик:

— Це гроші коштує.

— Дасть тобі Гундос гроші, не сци, — Лєна зручно вмощується на цегляному блоці, цибата, забарвлена сумішшю засмаги і тіні, відкидує за вуха довге волосся і дивиться в бік Шкіряного. Той розводить руками: нема цигарок, клятий бомжара все вициганив.

— Зажав, — незлобно констатує Лєна.

Бомж дивиться на молодшу. Якби в нього була тринадцятилітня донька-повія, подібна до цієї мало стервотки, він би її вбив. А перед тим як вбити… Він облизує тютюнову патину на пересохлих губах. Навіть синці на колінах не псують довгих, засмаглих ніг малої. Добре, що Бог не попустив йому мати дітей. Тепер він знає, що добре. Добре також, що в цієї малої курви немає батька. Він згадує, як молодша минулого літа жбурляла в нього камінням і сміялась, п'яна. «А мати, здається, не п'є», — дивується Бомж. Він починає думати про різні випадки жіночого алкоголізму і дає щигля кошеняті, що намагається вилізти з кошика.