Володимир Єшкілєв: Втеча майстра Пінзеля

Середній клас чаклунів умираючої Речі Посполитої становили незліченні астрологи магнатів, усілякі моріси варлети та янеки пассемевські, а серед ходачкової шляхти тулилися провидці й пристрічанки найнижчого ґатунку: бабки-ворожки, циганки-пророчиці і греки-пройдисвіти, які видавали себе за афонських ченців, екзорцистів та тлумачів Арканів. Серед цього потопу підозрілої людності неважко було сховатися справжнім містикам. Несплячі очі Риму втрачали проникливість у туманах, вавилонських стовпотворіннях і кочових пригодах степового прикордоння. Тут, на меж цивілізованого світу, з давніх часів від Святої Інквізиції ховалися найнебезпечніші вороги Апостольського Престолу.

Отже, у того теплого червневого дня, коли Майстер Пінзель завітав до опудальника Цві, ніщо не віщувало їм біди. Небо було безхмарне і високе. Світило літнє сонце. Гуділи хрущі. Підпаски гнали з пасовиськ роздуту від свіжої трави худобу, квоктали і порпалися кури, велика свиня мирно дрімала в калабані перед костьолом. У шинку заводили тужливі співи вузька еліта буданівських міщуків. І серед усієї тієї тихої провінційної ідилії, в темній, освітленій лише трьома сальними свічками майстерні опудальника Майстер Пінзель поклав на стіл перед Цві важкий пакунок.

— Це те, за що в нас колись ішла мова? — спитав єврей.

— Так.

— Ви так довго не наважувалися принести це до мене. Так довго. Чому тепер принесли?

— ВОНА почала гнити. З'явилися плями.

— Де ви її ховали?

— У домовині, в крипті святого Йосипа.

— Там вогко.

— Так.

— Розгорніть.

Цві відчув, як щось в єстві Пінзеля запротестувало, потім було переможене, відступило і сховалося. Майстер розгорнув полотно і витяг ЇЇ — бридку на вигляд, пом'яту й розхристану. Запахло цвіллю.

— Предивна шкіра, — сказав опудальник.

— Ти не вірив.

— Ці істоти вимерли ще до сефардійського вигнання [5] Вигнання євреїв з Іспанії (Сефарду) у кінці XV століття. .

— Значить, не всі вимерли.

— Не всі.

Цві вправно розтягнув її на широкому столі і зафіксував краї кілками. Це була шкіра великої хвостатої істоти. На тому виступі шкіри, який мав покривати її голову, виднілися два потовщення. Істота за життя мала крила, але від них мало що збереглося: лише дві довгі й тріснуті променеві кістки та шматок тонкої напівпрозорої шкіри між ними, подібної до кажанячої. Кігті теж збереглися не всі. Але ті, що вціліли, були видатними: довгими, загненими і гострими. Ця істота була страшним хижаком: удар такої лапи міг розірвати ведмедя.

Шкіра немовби виблискувала. На ній не видно було хутра і колір її був незвичайним для тварин Півночі — сіро-сріблястим.

— Ти врятуєш її від гниття?

— Це буде не важко. Тут лише трохи плісняви. Отут і тут.

— Я буду вдячний.

— Чому Ви не хочете зробити опудала? Ми могли б відновити вигляд цієї істоти майже повністю.

— А твій народ зберіг згадки про подібних істот?

— Ми пам'ятаємо про арі-реша, летючих «левів зла». Наші предки вперше зустріли їх у розсіянні, перетнувши хребти Кавказу. Але ніхто ніколи не згадував про те, що десь збереглися рештки арі-реша. Чому, Майстре, Ви так шануєте цю реліквію?

— ЇЇ мені передав Учитель і висвятив мене на охоронця Паладіуму [6] Від лат. palla — завіса, таємна (прихована від профанів) реліквія. .

— Оце — Паладіум?

— Цю істоту впіймали і приручили Лицарі Храму. Там, де жили такі істоти, їх називали грифами або альшимургами. Вони були тямущими, немов люди. Лиш не читали книжок і не розуміли накреслень. У них очі для такого не пристосовані. Лицарі навчили приручених грифів розмовляти і деяких охрестили. Ось ця побожна істота, за переказами, супроводжувала Великого Магістра храмовників Армана де Перігора й тричі рятувала йому життя у війнах за Гріб Господній. А перед смертю істота явила з себе дар пророцтва. Через неї невідомий добрий дух попередив Лицарів-тамплієрів, що через сімдесят років нечестивий та сріблолюбний Папа знищить їхній орден. І пророцтво збулося з дивовижною правдивістю. З того часу опудало стало Заповіданим Паладіумом гнаних Лицарів. Про нього дізналися у Римі й шукали як ідола диявола Бафомета, якому нібито служили Лицарі. Це було б для них доказом, імператором доказів…

— Вони таки вміють шукати, — раптом вставив Цві.

— Але ж не знайшли. З того часу Паладіум передається у глибокій таємниці від охоронця до охоронця. Тепер це мій обов'язок.

— Важкий обов'язок.

— Мої попередники ризикували значно більше. Значно. Хто шукатиме її в цих місцях? — Пінзель зробив павзу і додав: — Принаймні, поки що не шукали.