Володимир Єшкілєв: Втеча майстра Пінзеля

Менш захопливими були пригоди Гнояка і Ніфонтопуло. Одописець ховався від княжича Адама Чарторийського, який чомусь приревнував до Гнояка одну зі своїх наложниць. На вигляд втікач-літерат був дрібним та миршавим. Холерична вдача робила його майже нестерпним співрозмовником.

Тілесна протилежність одописця — товстий флегматичний Ніфонтопуло — став жертвою розбійників-опришків, утратив коней, реманент і гроші. Його актори тепер жили у приймах у того ж таки доброго каноніка Дамазія і харчувалися при його шпиталі. Імпресаріо другий місяць чекав грошей з Відня, які мав передати через гарантований вексель банк братів Штайнів. Якби пан староста не поклав око на юну акробатку Діоніджію, становище грека стало б зовсім катастрофічним. Але Бог цього разу був на боці Ніфонтопуло: акробатичні вправи малої Діоніджії так сподобались нащадку великих князів з Потоку, що той позичив грекові певну суму. Цих грошей було недостатньо для відновлення гастролей, але на сите життя самого імпресаріо їх поки що вистачало.

Самозванець Пупков був чоловіком химерним. Страшним на вигляд, худим, з блідим видовженим обличчям та довгими патлами жирного волосся. Говорив він не менш химерною сумішшю польської, черкаської та російської мов, розповідав зловісні байки про Шліссельбурзьку тюрму-фортецю та своїх визволителів. Ці таємничі визволителі — за його розповідями — геть усі загинули, рятуючи свого законного імператора від посіпак «узурпаторки Лісавєти».

Самозванець володів дивним даром притягувати до себе увагу. Його розповіді були цікавими і детальними, а манери дикими. Завсідникам салону попри все це було приємно почуватися співтрапезниками коронованої персони. Панянка Стася навіть закохалася в цього монстра, незважаючи на його бридку звичку кидати шмарклі на підлогу. Фон Керм, який, навпаки, чомусь зненавидів самозванця, кпив зі Стасі, називаючи її «імператрицею Анастасією Казимирівною» та «Вашою Величністю». Щоправда, господиня салону за столом до таких злих жартів не допускала. До красивого австрійського офіцера Маріанна Ельжбета ставилася навдивовиж стримано.

Салонну компанію органічно доповнював отець Мартинович, знавець церковних догматів і християнських легенд. Незважаючи на огрядність та задишку, отець був надзвичайно рухливою, енергійною людиною. Більшу частину життя він мандрував, побував в Єрусалимі, Римі, Константинополі, пережив татарський полон і завдячував Канівському старості своєю свободою. Його проникливість увійшла у місцеві легенди, а до скульптора Пінзеля він ставився з надзвичайним пієтетом. Отець Мартинович вважав, що подібного до нього майстра не було ані в землях короля Авґуста, ані в Росії, ані на Сході.

Окрасою салону, як завжди, був стіл на веранді будинку, накритий на десять персон. (Порцеляновий сервіз вишуканої дрезденської роботи прикрашали вензелі чинного короля і курфюрста Фрідріха Авґуста, покійної королеви Марії Йозефи Доброї, кронпринца Фрідріха Християна, кронпринцеси Марії Антонії, принцеси Марії Анни, принца Авґуста та герби Альбертинської лінії Саксонського Дому. В обрамлених золотом медальйонах були зображені спокусливі німфи, хтиві фавни, задумливі дріади, буколічні підпаски, індрики, козороги та інша аркадійська фауна. Велетенські срібні підсвічники стояли немов колони, начищені до нестерпного блиску.

Центральну вісь столу займали три довгасті срібні тарелі зі столітніми коропами, засмаженими і нафаршованими за рецептами знаменитої бучацької кухарки Товстої Цилі. Коропи були политі ромом та імбирними настоянками й обкладені шматочками тушкованих у світлому пиві вугрів, звареними у гусячому жирі грушами, волоськими горіхами та червоними перчиками. На менших тарелях кухарчуки розмістили вдягнену у власні пір'я дичину, дорогоцінні гусячі паштети, смажену голуб'ятину і чорну ікру. В соусницях, що стояли на срібних підігрівачах з вугіллям, апетитно булькали сирні, трав'яні та пивні соуси. На трикутних тацях волого виблискували свіжі овочі і фрукти. Біля столу стояли величезні оплетені бутлі з винами та наливками. З пивниці принесли охолоджені іскристі вина у пляшках, встромлених до срібних відерець з покришеною підвальною кригою. Десять високих золотих келихів, зроблених майстрами знаменитої віденської майстерні Лейби Махгойдера, споряджених хризолітами, рожевими агатами та бірюзою, чекали наповнення і спорожнення.

На кожного з гостей передбачалося аж двоє з прислуги — дівчина й хлопець. Хлопці-козачки були одягнені у червоні атласні жупанчики і сині шовкові шаровари, дівчата — у червоні камкові сукні з такими глибокими декольте і високими розрізами, які навіть у розбещеній столиці Людовіка XV викликали б неабиякі пересуди. Всі дівчата були русинками, напрочуд гарними чорнявками, в їхні коси були вплетені золоті стрічки і польові квіти.