Володимир Єшкілєв - Втеча майстра Пінзеля

— Й що з того?

— Нащо таким посланцям зла наше тихе, мирне містечко? — спитав Шемаес і наставив на Цві прямий погляд великих темних очей.

— Нащо? Ви таки не знаєте? Як завжди — грабувати євреїв, гвалтувати наших жінок.

— Це не були грабіжники. Це не були гвалтівники.

— А звідки в тебе така впевненість, достойний Шемаесе?

Старійшини не відповіли. Роздивитися ЩОСЬ вони теж не змогли. Цві був вищий за них, і його постать затуляла надра майстерні.

— Той, хто приходив до тебе… — почав Моше.

— А то вже не Ваша справа, достойні.

— Нехай Господь буде свідком, кров наша й кров дітей наших впаде на… — почав Шемас.

Цві раптом зробив півкроку вперед і долонею затулив рота Шемаесові.

— Мовчи, — сказав він. — Мовчи в Ім'я Ашема Істинного і Прихованого. І в мене є діти. Таки є. Але Сила Невимовного нас врятує. Моліться.

[Будинок скульптора Іоанна Георга Пінзеля, м. Бучач, Подільське воєводство, ранок 3 червня 1761 року від Різдва Христового]

— Клята, клята комета, — сказав самозванець «Іоанн Антонович» перед тим, як впасти носом у миску з гірчичним соусом. Козачки взяли його під пахви, підвели, обтерли рушником обличчя і понесли в будинок.

За столом залишилися отець Мартинович, Майстер Пінзель, його дружина і кавалер Анцо. З глибин саду долинув п'яний жіночий сміх. Отцеві далося, що це сміється Зося.

— Скоро світанок, — сказав Анцо. — Ваше свято, як завжди, вдалося, мадам і мес'є. Браво!

— Шкода, що не було феєрверку, — зашарілася ані Пінзелева.

Чоловік весело подивився на неї. Він настроєво наздоганяв гостей, борзо перехиляючи черговий келих корсунського.

Отець Мартинович вибив люльку на спорожнілу тацю і відкрутив чубук. Йому кортіло задати кавалерові одне запитання, але він вирішив дочекатися, коли вони з Анцо залишаться на самоті.

— А де ж наша Стася? — раптом схопилася господиня дому.

— Здається, у них з віршомазом з'явилися спільні зацікавлення, — з дивною посмішкою повідомив мальтієць.

— Невже? — здивувався скульптор.

— Так, панове. Земна краса, посилена юністю, має дивовижну владу над простими натурам, — кивнув Анцо і примружив розумні очі.

— Jezus Maria! Гнояк закохався у Стасю?

Кавалер не встиг відповісти. Пані Пінзелева раптом густо почервоніла, підвелася й рішуче попрямувала до садової альтанки. Так рішуче, що зачепилася шлейфом плаття за кущ і відірвала від шлейфа шматок. Пінзель проводив дружину здивованим поглядом.

— Все добре, повірте мені, — заспокоїв його Анцо. — Ці обставини, пане Майстре, аж ніяк не зачіпають респекції Вашої достойної родини.

— Розбещені часи, — промурмотів богослов.

Господар дому не почув його репліки й допив вино. Козачки підбігли і наповнили келихи. Гості зауважили, що вся прислуга жіночої статі кудись пощезала. Не видно було й того приємного козачка, якому імпресаріо подарував флорин.

— У Вас, Майстре, була чудова модель для Першої Свободи, — констатував мальтієць.

— Так, непогана, — підтвердив Пінзель.

— Так вип'ємо, панове, за її непереможну вроду! — підняв дорогоцінний виріб віденських ювелірів Анцо.

— Чи доречно за цим столом пити за вроду позувальниці? — спитав Пінзель.

— За вроду Вашої Першої Свободи, Майстре.

— Й за потворність Другої, — раптом втрутився богослов.

— Вона не потворна, — заперечив Пінзель.

— Всі богопротивні істоти є потворними, — з притиском сказав отець Мартинович. — На цих істотах лежить печать прокляття, означена через відразливий вигляд. А найпотворнішим є диявол…

— Ви його бачили? — спитав Пінзель і прикрив очі.

— Його бачили інші, наприклад, святии Ізидор Севільський…

— Я, панове, запропонував тост, — нагадав кавалер і відпив зі свого келиха.

Пінзель випив свій келих до дна. Отець Мартинович до свого не доторкнувся. За столом вкотре вже запала прикра мовчанка. Богослов видихнув з легень повітря й звернувся до кавалера Анцо з тим запитанням, яке вже кілька годин крутилося, бігало й підстибувало в нього на язиці:

— Кавалере, а де це Ви були представлені канцлеру графові Воронцову?

— Я вже казав Вам колись, отче, що був офіційно прийнятий при Імператорському дворі у Санкт-Петербурзі, — з незворушним обличчям відповів мальтієць.

— А правда, що… — богослов зробив павзу, але продовжив: — Подейкують, що так розхвалений сьогодні Вами граф Воронцов є одним із затятих отаманів таємної організації франкмасонів, двічі проклятої Апостольським Престолом.