Володимир Єшкілєв - Імператор повені

Драбант тим часом убив ще одного пса і гнався за Анемподестовим проводирем.

«Заручника хоче узяти», — пояснив прочанинові зизоокий хуторянин, підглядаючи за гонитвою крізь дірку в брамі.

Над головою Анемподеста заскрипів поміст. Товстуха вийшла на бойову позицію. Прочанин відіпхнув зизоокого від дірки і побачив Голомозого зовсім близько. Той вже був без халата, у лускатому панцирі, і біг розміреним кроком, не збиваючи дихання. У ту мить, коли Драбант сокирою, наче гаком, підсік проводиря, загострений патик ляснув його в груди.

Якби товстуха-арбалетниця стріляла залізним прутом, Голомозий сконав би на місці. Але ясенева палиця не подужала панцира і тільки збила з ніг. Хлопець-проводир підхопив Драбантову сокиру і в два стрибки досяг брами. Голомозий повільно підвівся, тримаючись за груди, але другий патик пробив йому гомілку. Навколо пораненого воїна застрибали-загавкали осмілілі пси. Хуторяни відчинили браму і вийшли до ворога. На чолі загону йшов озброєний вилами Опанас Канюка, син Северина. Молодші родичі несли рибальську сітку.

Опанас відігнав псів і спитав Драбанта:

«Пан лицар хочуть нагло померти чи будуть відшкодовувати статутну віру?»

«Ще хто кому нашкодив…» — крізь зуби промовив Драбант. Він обхопив руками патик і повільно витягав його з рани.

«Не чую, шо то Ви там шепочете?»

Зі звірячим риканням Голомозий вирвав патика. Зброя хуторян пробила лише чобіт і м'язи. Драбант сперся на закривавлену палицю, підвівся, з хижим вищиром оглянув селян і пообіцяв:

«Вам відшкодують».

Коли Голомозого, закрученого у сітку, занесли до двору, сини Опанаса веселими криками прославили влучність арбалетниці:

«Бабаматка підстрелили лицаря!»

«Не зчиняйте ґвалту, варнаки, — зупинила їх Бабаматка, що якраз злазила з помосту, відсапуючись і важко збираючи дихання. — Покійник у хаті!»

Анемподест вийшов перед очі Опанаса, вклонився йому і ґречно подякував.

«Кілько візьмете за панахиду, отче?» — спитав новий господар хутора.

«Відпрацюю молитовним робом за врятування».

«Не годиться, — заперечив Опанас. — Дамо Вам, превелебний отче, хліба й до хліба».

Прочанин ще раз подякував і спитав:

«Хто ця, перепрошую, воїтелька, що так вчасно зупинила мого найнебезпечнішого ворога, котрий, до Вашого відома, є неабиякий aggressor [47] Aggressor (лат.) — розбійник. і захисник єретиків-адамітів?»

«Вона не воїтелька, всечесний отче, але удова мого вуйка, що помер три роки тому. Діти кличуть удову Бабаматкою, але християнське ім'я її — Марія. Вона була узята в нашу родину з півдня, із роду людей прикордонних, де змалку навчилася кидати стріли не гірше від своїх братів. Але далеко ходити тепер не може, самі, отче, бачите… Якби Бабаматка була з нами вранці біля фільварку, Журавичі ніколи б нас не здолали… Гей! — покликав Опанас хуторян. — Підійдіть-но усі до отця під благословіння…»

Анемподест благословив весь клан Канюків, а особливо ретельно — арбалетницю.

«А де, предобрий отче, той Святий образ Матки Божої, що Ви з ним приходили до села?» — спитав миршавий Мирон, брат Опанаса.

«Та Свята ікона Богородиці велінням Вищих Сил мною схована до виповнення часів», — збрехав прочанин.

Селяни перезирнулися, але обійшлося без подальших розпитувань.

Мирон відвів прочанина до світлиці, де під образами лежав у дубовій труні Северин. Не маючи ані требника, ані Святого Письма, Анемподест став проказувати молитви і принагідні уривки Євангелія по пам'яті. Він навіть забув подумки вибачитися перед Небесними Ієрархіями за таку профанацію. Його точила думка про час, відпущений Вбивчим Написом. Він мордувався тим, що безнадійно застряг у Матні і не має права навіть на мить закуняти. Удова Северина невідступно сиділа при гробі, час від часу приходили інші жінки, плакали і хрестилися, слухаючи євангельські оповідки. На прочанинове щастя, жоден з хуторян не розумівся на літургії, отже саморобні новели учня авви Макарія приймалися цими добрими людьми за найавтентичніше Писання.

За вікном світлиці була вже глупа ніч, коли Анемподестові запропонували підвередити тілесні сили їдлом та відпочинком. Жінки відвели його до баштового покою, де накрили стіл варениками, сметаною та медом. Хоча прочанин не був впевненим, чи закінчилась вже Петрівка, чи ні, але від сметани не відмовився, швидко втішив утробу і впав на ліжник у передчутті Опадла.

Йому знадобилося кілька хвилин, щоби зір призвичаївся до радісного зеленого Сонця. Він стояв на гірській дорозі, і перед ним розгортала бганки і тераси довгаста долина, з трьох сторін обмежена горами. Спадисті схили вкривали арніка і лілова лаванда. Від густого лавандового запаху паморочилось у голові.