Володимир Єшкілєв - Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

— Жити будете тут, — сказав він.

— Йому можна буде розпалити камін? — запитав Цельбе.

— Ні, ще не дороблені димоходи, — заперечив лакей. — Але тепер вже тепло, не замерзне.

— Я не замерзну, звик до холоду, — підтвердив Григорій.

— Їжу і воду тобі принесуть, — пообіцяв йому кавалер.

— А тут десь є книги?

— Немає. Які саме книги тобі принести?

— Я би хотів почитати книги про емблеми. Особливо про єгипетські емблеми. Але ж такі книги… Вони ж, певно, коштовні…

— Спробую розшукати для тебе книги з емблематики, — Цельбе рушив до виходу з кімнати.

— Нікуди звідси не виходьте, — наказав лакей, залишаючи кімнату слідом за кавалером. — Під сінником стоїть нічний горщик.

Коли Григорій лишився на самоті, він швидко знудився.

«Це ж несправедливо, — думав він, — що я в Трієсті, за вікном таке гарне і цікаве місто, море, а мені наказали сидіти у цій порожній кімнаті».

Він вибрався на широке підвіконня і став дивитися на вулицю. Але там не відбувалося нічого цікавого. Навпроти робітники мурували рустований цоколь чергового палаццо. Час від часу проїжджали вози і карети. Григорій незчувся як заснув.

Він тікає. Переслідувачі насуваються звідкись знизу, а єдиний шлях відступу веде кудись наверх. Вище, ще вище темними спіральними сходами. Самих переслідувачів він не бачить — перед ними, немов зграя псів, біжить нелюдський жах і він втікає від нього. Ноги легко несуть його сходами, але й переслідувачі швидкі і спритні. Раптом сходи закінчуються і він вибігає на кам'яний майданчик під нічним небом.

«Це Вежа, — розуміє він. — Та сама Вежа з карти Таро».

На ріжних зубцях баштового майданчика височіють могутні постаті у владичних сакосах. Йому здається, що він упізнає подоби чинних молитовних стовпів Київської Церкви — митрополита Тимофія Щербацького, єпископів Арсенія Могилянського, Никодима Сребницького та Амвросія Дубневича.

«Отці-святителі, всечесні владики православні, вбережіть від демонів мене, грішного», — благає він подоби цих достойників.

Він звідкись знає, що до цього майданчика переслідувачам потрапити зась. Що тут він для них недосяжний. Але над майданчиком нависає інша небезпека. Небо чорне, в ньому може ховатися темна хмара — мати блискавки. Він бачить, що біля зубчастого парапету стоїть батько у сірій домашній свиті, а поряд із ним завмерло якесь страхіття — постать у червоному жіночому платті зі срібною маскою на обличчі. Йому стає лячно.

«Батьку, йдіть сюди, мерщій», — пошепки кличе він.

Але батько лише насуплено дивиться на нього. Як дивився тоді, коли малий Гриць загубив козеня. Він набряклий, громіздкий і повільний. «Може, це не батько, а надута з жаби відьомська почвара?» — підозрює Григорій. Коли він був дитиною, жінки у Чорнухах розповідали, що відьми ловлять великих ропух, вимочують їх у чаклунському узварі, а потім вставляють їм у дупи соломки і надувають до розмірів дорослої людини. Така надута ропуха достоту подібна до того, проти кого відьма замислила недобре. Почвара за волею відьми йде до села і вчиняє людям збитки, за які потім тяжко й довго розплачується оригінальна персона.

Григорій накладає на постать фальшивого батька знак хреста і сам лякається того, що стається від хрестопокладення. Почвара лопається з бридким чваканням, сірі шматки жаб'ячої плоті розлітаються навсібіч. З-під срібної маски чути глузливий жіночий сміх.

«Відьма клятуща!» — розуміє Сковорода. Він читає сто восьмий псалом, що його боголюбивий цар Давид написав на ушкодження демонам. «…За любов мою вони зо мною ворогують, я ж молюся…» Відьма припиняє сміятися. На її срібну маску набігає тінь. Відьма підносить догори руки. Григорій бачить, як з мережаних рукавів її червоного плаття вистромлюються худезні долоні і обтягнуті жовтою шкірою кістки. Відьма сопить і грізно бурмоче чаклунські формули.

«Вона викликає блискавку, — від жаху тіло Григорія проявляє облудну сутність матерії і стає наче глиняним. — Але ж блискавки підкоряються лише Небесному Отцеві. Чому відьма має владу над блискавками?» Він озирається, шукаючи шляхів до втечі, але навколо темрява. Щось боляче штурхає його в плече, він скрикує і падає у безодню.

У регулярному світі він упав з підвіконня на підлогу. За вікном густішали сутінки. Григорію захотілося пити.

«Обіцяли принести питво та їжу, але де ж воно, те обіцяне?» — згадав він слова кавалера. І ніби у відповідь на його невисловлене запитання десь далеко, в іншому кінці анфілади, скрипнули двері і почулися кроки.