Володимир Єшкілєв - Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

— Це ж не на вулиці робиться, Павлян. Пішли до хати… Але ж і важка в тебе ця чумайдана. Ти що, туди цегли наклав?

«Чумайдана! — подумки передражнив молодший. — Набрався наш Саша місцевих приколів».

У вітальні на них чекав накритий стіл. Тут Павло подарував обом Маріям золоті ланцюжки з хрестиками. Олександр придивився до ланцюжків, зауважив, що подарований дружині товщий і дорожчий за доньчин, схвально кивнув на знак згоди з дотриманням родинної ієрархії і запросив гостя за стіл.

Молодша Марія потягнула дорожню валізу до коридору, але Павло зупинив її:

— Лиши, Машо, лиши, потім… Я тут маю показати твоєму татові дещо.

Олександр дав знак рукою, щоби їх залишили удвох. Марії вийшли з вітальні. Павло провів їх порожнім поглядом.

— Ну що, Павляне брате, вип'ємо за зустріч, — господар дому наповнив стопарики самогоном. — За зустріч найстарших у нашому роді.

— За зустріч! — склянки глухо цокнулись, брати випили.

— Бери перчик, заїдай. Марія ці перчики спеціально для тебе готувала, старалася. Вона твої смаки пам'ятає.

— Дякую. Конгеніальні перчики.

— Ще б пак… Ну що ж, розповідай, брате, розповідай. Яка така біда тебе сюди зірвала? — Олександр і собі наклав закуски. Старший Вигилярний любив смачно поїсти.

— Спочатку я тобі дещо покажу.

— Показуй давай.

Молодший відкрив валізу і вийняв з неї ідола і підсвічники. На дубовому лакованому паркеті підсвічники виглядали дорого і святково, а ідол загубився, перетворився на шматок неоковирної брудної деревини.

— Звідки це? — старший знову наповнив склянки.

— Антикваріат.

— Та я бачу, що антикваріат. Я тебе питаю: звідки?

— Не з магазину.

— Слухай, братело, — Олександр оперся широкими долонями на стіл, наблизився обличчям до молодшого. — Ти ж, дорогенький, проїхав тисячу кілометрів не для того, щоби мені тут загадки загадувати. Я правий?

Павло хильнув самогону, кілька секунд помовчав, потім почав розповідати. Він описав старшому усе, що сталося тиждень тому на дачі в Гречика. Єдиним, про що він не згадав, був мішечок із золотими монетами. Кілька монет він вже встиг збути ювелірам, а решту поклав до орендованої банківської скриньки. Впродовж його довгої розповіді Олександр кидав косі погляди на двері вітальні і випорожнив третину графина.

— Гм… Попадалово… — промимрив він, коли Павло закінчив свою розповідь. — Якщо, звісно, ти мені правду кажеш… Чекай, не сіпайся! Я тобі вірю. Я тебе знаю, ти б не зробив старому зла. Я вірю, що все було так, як ти розповів. На цьому крапка. Чуєш, що кажу? Крапка. Але я питаю тебе тепер: чого ти, брате, в цій ситуації хочеш від мене?

— Допомоги.

— Якої?

— Допоможи сховати ідола. Один із цих підсвічників — твій.

— А з чого це ти взяв, що я буду ховати речові докази з місця вбивства?

— Бери обидва підсвічники.

— Слухай, ти не купуй мене, — на обличчі Олександра Вигилярного з'явився той самий вираз, який він напередодні відшліфовував перед дзеркалом. — Не на базарі. Ти відповідай на моє питання. Чому це ти раптом вирішив, що я тобі допомагатиму у цій гнилій справі?

— Ти мій брат.

— А ти, брате мій, кримінальний злочинець.

— Я?

— А хто? Кінь в пальто? Може це я втік з місця злочину і дорогою пограбував професора? До речі, якщо пам'ятаєш, тих, хто грабує померлих, називають мародерами.

— Ті, що його вбили, все одно забрали б ці речі. Рано чи пізно.

— Це, брате мій, лише твоє припущення. А за кримінальним кодексом ти — злочинець. Крадій. Мародер. Крапка.

— Нехай так. Добре, — Павло теж налив собі і випив. — Ти мене здаси ментам, чи як? Я не розумію.

— Не здам, не бійся. Але й оцього краденого переховувати не буду. Мені проблеми не потрібні. Я все, що мені для життя потрібно, маю. Сам знаєш. А чужого барахла мені в хаті не потрібно. Це, брате дорогенький, дуже небезпечне барахло.

— Я ж не про твою хату думав. До чого тут твоя хата, я ж не дурний. Ти казав колись, що маєш в горах лише тобі відомі схованки. Я думав…

— Думав, думав… Не тим місцем ти думав, брате, от що я тобі скажу.

— А ти знаєш, Сашо, скільки воно все коштує?

— І знати не хочу.

— У кожному із цих підсвічників є майже по чотири кілограми чистого срібла. Це не рахуючи антикварної вартості.

— Забери їх собі разом із їхньою антикварною вартістю.

— А цього от ідола, — Павло поставив собі на коліна фігурку з чашками, — певним людям можна буде потім продати за півмільйона. За півмільйона євро!

— Що ти таке верзеш, братело? — старший раптом зачервонівся, розщепив верхній ґудзик на сорочці. — Ти хоч розумієш, що це за сума така — півлимона євриків? І хто у нас такі гроші віддасть за цей цурупалок? Може десь за кордоном, на аукціонах. Але для цього потрібно точно вказати походження ідола, місце знахідки… Та й тоді, я не думаю, що воно потягне на такі гроші… Ти завжди таке скажеш, що вже й не знаєш, як бути — чи сміятися з тебе, чи, навпаки, плакати, — Олександр тяжко зітхнув, підчепив виделкою перчик і відправив його собі до рота. — Це ж треба — «півмільйона євро»! За цурик!?