Володимир Єшкілєв - Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

Вода з крана ледь цідилась. Він дочекався, поки цеберко наповнилося на чверть, повернувся до кімнати і так-сяк відмив підлогу. Коли він наостанок викручував шмату, то почув кроки. Як буває на старих дерев'яних сходах — сухі і барабанні. Але не черевата важка людина крокувала тими сходами. Ними пружно збігали молоді ноги.

Вигилярний виглянув у коридорчик і побачив дівчину. На перше враження вона була саме дівчиною. Хоча могла виявитися й молодою жінкою. Спортивного типу. З довгими, затягнутими у вузькі джинси, ногами.

— Доброго ранку! — привітався він.

Було видно, що дівчина не чекала появи незнайомої людини. Вона рвучко обернулася на його голос. Її руде волосся, зібране у пишний хвіст, мотнулося, але утрималося купи, наче склеєне. Обличчя дівчини виявилося широким, з виразними вилицями і акуратним носиком.

«А вона й справді юна, — зауважив Вигилярний. — Років двадцять. Ну, двадцять два».

— Я в гостях у Геннадія Романовича, — випередив одесит запитанім рудої. — Геннадій Романович дозволив тут переночувати… А ви, мабуть, його дочка?

— Дочка, — підтвердила дівчина. В її світлих очах була настороженість і ще щось. Вона дивилася несподівано твердо і напружено, немов штовхала в бік гостя невидимий таран.

«Невже я виглядаю на злодія?» — здивувався Вигилярний, а вголос запитав: — Геннадій Романович ще не встав?

— Ще спить, — підтвердила руда, не відводячи свого таранного погляду від очей Вигилярного. — Я спішу, вибачте. Не встигну приготувати вам кави. До побачення.

— Жодних проблем, — широко усміхнувся гість. — Сподіваюсь, що побачимося!

Дівчина вибігла з будинку, коротко гримнувши дверима.

«Різка якась у професора спадкоємиця. Непривітна», — підсумував Вигилярний і рушив шукати кавоварку.

Після кави його попустило. Нудота залишила засідку, відступила далеко-далеко, і відразу прокинувся апетит. Вигилярний з'їв кілька шматків холодної шинки, ще додав кави і вирішив все ж таки потурбувати професора.

«Зрештою, вже одинадцята, — він звірив свій годинник із хронометром на екрані сотового. — А він ще спить, байбак старий. Єхидна йому, певно, сниться. Та, що всілася одною дупою одночасно на всіх шляхах. Пусте люди кажуть, ніби сон алконавтів глибокий і недовгий».

Вигилярний піднявся на другий поверх, підійшов до зачинених дверей і обережно постукав по лакованій деревині. Жодної реакції. Він привідкрив двері і побачив на підлозі недбало кинуті книги. Коричневі томики Брокгауза і яскраво-сині Ключевського. Це його здивувало і він наважився увійти до кімнати. Професора там не було. Постіль розкинули, книжкову шафу відсунули від стіни. Книги попадали на підлогу. Плінтуси були зірвані. Одну з дошок підлоги виламали. Її уламок стирчав, немов корма тонучого «Титаника».

Враження було таке, що в будинку зробили швидкий і брутальний обшук.

«Так от що то були за звуки!» — здогадався Вигилярний. Він згадав реакцію дівчини на його появу. Тепер йому стало страшно. І зимно. Немов йому на плечі хтось накинув змочену у крижаній воді ганчірку.

Він рушив кімнатами. Гречика ніде не знайшов. Проте й нових слідів обшуку теж не побачив. У дворі нікого не було. Вигилярний скинув з себе похмільну неквапність наче домашній халат. Його рухи набули впевненості і швидкості. Він пройшовся вздовж паркану, обстежив щось схоже на старий курник і заглянув до невисокої прибудови, яка здалася йому гаражем. Там виявилась невелика майстерня з токарним верстатом і фрезою на масивній станині. Біля стіни були складені дубові дошки, паркетини і обрізки труб. На стіні висіли сокири, пили, ланци. На полицях під стелею стояли блискучі шереги банок, пляшок і закоркованих склянок. Зі стелі звисало мотуззя.

«Старий тут щось майструє, — припустив одесит. — Має рукодільне хобі». Його очі тим часом призвичаїлись до напівтемряви і побачили те, чого їм, напевне, краще було б не бачити.

Крижане відчуття на спині Вигилярного миттєво перетворилося на потічки поту. За верстатною станиною він побачив босі ноги немолодої людини з широкими, наче набряклими, ступнями. Кілька хвилин він не міг відірвати погляду від кривуватих, недбало обрізаних нігтів. А коли відірвав, то помітив, що плита фрези залита рідиною, яка у непевному світлі здавалася масною і чорною. Тирса на підлозі також набрякла темними грудками. Він вже знав, що саме побачить, якщо загляне за фрезу.

«Треба тікати звідси», — зрозумів Вигилярний. Руда залишила його живим. Отже, призначила його тим терпилою, на якого спишуть убивство професора. Він прислухався. Надворі рипнула хвіртка. Потім почулися голоси. Вигилярний похапливо обдивився навколо. Зліва він зауважив вузький прохід, який, судячи з усього, вів до приміщень особняка. У проході виявились стрімкі бетонні сходи, котрі вели униз, до оббитих фарбованою бляхою дверей. Він посмикав. Судячи зі звуку, зсередини двері були замкнуті якоюсь брязкітливою засувкою. Він зрозумів — цей прохід невдовзі перетвориться на пастку.