Оксана Забужко: Польові дослідження з українського сексу

— А знаєш, — каже раптом Донна, повертаючись до неї, натягаючи автомобiльнi рукавички й весело жу-ючи якусь нову думку, — все-таки цi вашi схiдноєвро-пейськi мужчини, вони, правда, бувають брутальнi, але в них бодай пристрасть є, а в наших що?…

…I дивитимешся в iлюмiнатор, як повзтимуть валiзки по стрiчцi вантажного конвейєра, аби зникнути в черевi лiтака, одна по однiй, i от уже — пливучий пустий промiжок, i негр-вантажник у форменiй кепцi з написом "USAir" вскочить у чорне нутро фургончика, i той рушить з мiсця, а поки ти проводитимеш його поглядом, конвейєр приберуть, натомiсть на сiрому бетонi темнiтиме проталина пiдсихаючої калюжi: "Все", — вiдлунить тобi в головi, як зойк у порожньому храмi, все — це значить, задраєно люки, зараз озветься сухий трiск мiкрофона, "Ледi й джентльмени", — замуркоче стюардеса, i лiтак задвигтить, прогрiваючи мотори, i то вже буде iнша дiйснiсть, iнше життя, а гiрко скiмлячий бiль несправдженостi дотеперiшньо-го (qu’as tu fait, qu’as tu fait de ta vie? — допитується голос звiдкись здалеку, — ах облиште, цiй темi стiльки ж лiт, скiльки людству: все чогось чекаєш, мрiєш i борсаєшся, сподiваючись на щось попереду, а тодi одного дня виявляється, що то й було життя) — лiпше б тому болевi заткатись i не висовуватися бiльше.

Дайте менi мiкрофона, i я скажу: ледi й джентльмени, ми створили пречудовий свiт, i приймiть, будь ласка, з цiєї нагоди вiтання од "USAir", i од Сi-Ен-Ен, i од Сi-Ай-Ей, i уругвайської наркомафiї, i румунської секурiтате, i од ЦК Компартiї Китаю, i од мiльйонiв убивць по всiх тюрмах свiту, i десяткiв мiльйонiв, що ходять на волi, i од п’яти тисяч зачатих гвалтом сараєвських байстрят, що коли-небудь же повиростають, i — зростай, пречудовий свiте, от, власне, i все, що я хотiла сказати, дякую за увагу, ледi й джентльмени, приємного вам польоту.

В юностi я мрiяла про таку смерть: авiакатастрофа над Атлантикою, лiтак, що розчиняється в небi й морi, — нi могили, нi слiда. Тепер я всiм серцем бажаю цьому лiтаку щасливого приземлення: менi подобається дивитись на високого, жилавого старого з горбатим носом i глибоко вритими вiд очей вдiл борознами, як вiн запихає в багажний вiдсiк нейлонову торбу з намальованою на пузi тенiсною ракеткою, i на iспанисту брюнетку в розхристаному шкiряному пальтi — вона з двома малюками, i, поки, вiдчепивши вiд наплiчника, примощує в крiслi меншеньке, друге — дiвчинка рокiв п’яти, вузеньке смагляве личко в барокковiй рамi обiцяюче-примхливих кучерiв, — розганяється навсiбiч серед проходу засвiченими захватом оченятами й зубками — перша подорож! — i зупиняється на менi:

— Хай! — щасливо випалює вона.

— Хай! — кажу я.

Пiтсбург,

вересень — грудень 1994 року.