Оксана Забужко - Польові дослідження з українського сексу

Хотiти бути автором — творити — зазiхнути на виключну прерогативу Бога. Бо нiхто з нас насправдi не творить, панi й панове, — всi ми пам’ятаємо приклад на творче мислення зi шкiльного пiдручника психологiї — русалка, напiвжiнка-напiвриба, — яке вбожество, коли вдуматися, яка рiзницька фантазiя — кусень звiдтам, кусень звiдтам, злiпили докупи — й запишалися: куди ж пак, творцi! А ex nihilo — не пробували? Слабо? То ж то й ба… Все, що нам дано — як дiтям на забавку — то готовi порiзненi скалочки дiй-сностi, фрагменти, подробицi, кольоровi фiшки якоїсь великої, неосяжної головоломки, по яких рачкуємо, не пiдводячи зору, обмацуємо, облизуємо, обнюхуюмо собi в кайф, цiлком безневинне й приємне заняття, — тiльки штука в тому, що фiшки часом (го, ще й як часто, i скiльком, i навiть не конче генiям!) вдається стулити за невiдь-звiдки-взятим, нiкому-неозброєним-оком-невидним планом, у якому знати пульсацiю самостiйного, немовби вже й органiчного життя. Тодi-то врубується наша авторська (ха-ха!) гординя: дмемось, гоношимось i уявляємо себе творцями, — а то просто вiдслонивсь був нам на шпаринку окрайчик первiсного генерального плану, того самого, за яким було колись сотворено свiт — з нiчого, цiльним i прекрасним, i вiд якого людство (коли? на якому доiсторичному поворо-тi? в якiй пiренейськiй печерi?) — вiдступилося, й пам’ять (таку нетривку! таку бентежно-зникому! а проте — як жити, коли не стане й тiєї?) про ту початкову слiпучу цiлiсть зберiгають, опрiч релiгiї, тiльки мистецтво й любов. (Я гадаю, мали рацiю всi отi клери-кальнi ригористи — iконокласти, пуритани та iже з ни-ми, — що сама iдея iкони чи храмової скульптури профанує божество, — спiлка релiгiї з мистецтвом дiйсно є з боку релiгiї компромiс, неминуча поступка — вiд незмоги — уже! — встановити прямий контакт, не вдаючись до пiдсунутих змислам, вульгарно-наочних фiшок-фiфiшок: облуплена позолота на дошцi, згризений негодою мармуровий нiс янгола, грубо розцяцькована статуетка в пiстрявих лахманах. Правдоподiбно, колись прямий контакт — був, але що вже тепер за ним побиватися… Релiгiя, зробившись соцiальним iнститутом, зiйшла на пси, — в церквi, куди я пово-лiклася одного дня в надiї трошки розсiяти обложну темну хмару, що знай з дня на день випiкала голову, не пропускаючи жодної прохолодної думки, панував виразний дух замкненої спiльноти: цiкавi позирки на чужинку, товариське пристоювання гуртами на ганку пiсля служби, витрiшки, смiшки, перемовляння, обмiн новинами — люди приходили як на свого роду вечiрку — to socialize i молитися в них перед очима було якось непристойно). Допуск до плану за нами ще зберiгаєть-ся, — iндивiдуальний допуск, бо вiд самого плану лю-дство за останнi кiлька столiть сягнистою ступою вiдко-чується все далi й далi (чи не з доби Вiдродження почавши, з того Мiрандолиного зухвалого: "Чоловiче! Адаме! Я поставив тебе у центр всесвiту", — ну й стiй, правцем би тебе поставило, i кожен сухорукий комплексант пнеться в Адами, а ми потiм чухмаримо потилицю, не в змозi пiдрахувати мiльйони забитих: чи то двадцять, чи сорок, чи всi шiстдесят?), — а пам’ять про втрачену божисту яснiсть дра-ажнить, ой дражнить, раз у раз проблимуючи заманкою, та ба, тiльки-но пiдступаємося ближче, гульк — а при входi нас вже пiдстерiгає, потираючи лапи, Той, хто хотiв бути автором, — йому кортить туди, вклинитись i заволодiти, а самому йому слабо, iно на нашому карку, на карку допущених вiн i годен туди в’їхати, i стокрот безпечнiше для нас — нiкуди не сунутися, забути за всякий допуск та грабатися собi чемненько в фiшках, витворюючи з них новi й новi безпотрiбнi комбiнацiї, — вишиковуючи в ряд бляшанки з-пiд супу "Кемпбелл", виставляючи на б’єннале гумовi стiльцi, повзуванi в жiночi черевички, видуваючи на сторiнки часописiв ряснi розсипи повiтряних бульбашок — однакових зневагомлених слiв, часом виходить потiшно, кiлометри текстiв (еге ж, уже не вiршiв — текстiв) про першу поїздку на вело-сипедi, про перше мiсячне а чи й геть нi про що, — нiчого, interesting, гелгоче, киваючи головами, гусяче стадо критикiв, унiверситетських професорiв, док-торiв лiтератури, перепрошую, якщо образила когось iз присутнiх, — кажуть, якщо посадити три мавпи за друкарськими машинками, то в вiчностi вони мають шанси виклацати "Гамлета", ледi й джентльмени, вiд-крию вам страшну таємницю: мистецтво в нашому сто-лiттi також потихеньку сходить на пси — тому що боїться. Тiльки любов боронить вiд страху, тiльки вона єдина здатна нас ослонити, i якщо ми не несемо її в собi, тодi… Тодi… (Я направду не знаю, що тодi, я не знаю, що буде далi з тим чоловiком, якi ще руйнування спричинить чорний смерч, в осердi котрого мотлошить його зцiплену кремiнним стиском фосфорично-блiду фiгурку, — "чортяче весiлля" на курних осiннiх дорогах, казала менi малiй бабуся: побачиш — оступися, сама вона ще знала кинути в вихра ножем навхрест, i на ножi показувалася кров, а ми тепер спромагаємося хiба засвинячити кухонним рiзаком у коханого мужчину, — жест воно нiби той самий — жест-копiя, жест-iмiтацiя, рефлекс родової пам’ятi з убитим всерединi смислом, — жест, яким, замiсть вiдгородитися, тручаєш себе з розмаху в самий вир "чортячого весiлля"). Не треба б, ох не треба гнатись на холодний зоряний блиск безлюбої краси: не тих спiльникiв собi на цiй дорозi єднаємо.