Оксана Забужко - Польові дослідження з українського сексу

I що ж тепер, Господи? Що ж тепер?…

"Господи, куди ж далi?" — так було пiдписано шкiц, який вона пiдгледiла в його робочому альбомi, необачно залишеному на виднотi: на самому вершечку, на гранчастому шпилi гори балансував на однiй нозi голомозий чоловiчок з небезпечно вигостреним, як у автора, обличчям (всi мальованi ним обличчя були умовнi, i всi невловно-мiнливо подiбнi мiж собою, мовби розбiгались, як кола по водi, вiд потопленого оригi-налу — так нiколи й не написаного автопортрета), — чоловiчок обiруч держав драбину, наставлену в небо, i питався в Бога, куди ж далi, але небо над ним було порожнє. "Я завжди хотiв одного — реалiзуватися". Чуде-сний збiг, братiку, — я так само, тiльки що це значить — реалiзуватися? Колись — iще коханий, iще вияскравлений її любовним замилуванням, як свiжовiдреста-вроване полотно: твердi, смарагдовi спалахи в зорi, той нестерпний (о, до стогону!) профiль зi старовинної монети, срiблистий, нi, скорше алюмiнiєвого посвiту, йоржик ("Дикобразик!" — смiялася, гладячи, поривчасто втуляючи цю сухо, породисто вилiплену голову собi мiж персiв), суцiльний метал, камiнь, обсидiан! — сидячи в неї в кухнi, звiсивши руки мiж колiн i невiдри-вно втупившись у кахляний вiзерунок на долiвцi (i того бахматого светра, в якому геть тонула його цупка, у вузлик стиснута постать, вона також полюбила), вiн розповiв їй про свого батька, — дiд старiвся самотою десь у селi на Подiллi, давай провiдаємо його — вдвох, поїдеш зi мною? (i їй зараз же уявилось, як гордо каже, хряпаючи дверцятами машини: "Тату, це моя жiнка!" — те простолюдне "жiнка" в устах українських мужчин завжди пороло їй слух, але тут — тут вона б не гзилася, з усмiшкою ступила б, як iз журнальної обкладинки, у своєму шикарно просторому кармазиновому пальтi од "Лiз Кларбон" i чорних, гармошкою, чобiтках на височенних пiдборах, у розквашений дощами чорнозем — чи що там у них, глей? пiски? — пiдводячи комiр, тонкi музичнi пальцi з наманiкюреними в тон пальту нiгтями, гойдливi дармовиси арабських срiбних сережок: його гордо демонстрований здобуток, остаточна перемога, якою справджене життя звiтується перед своїм витоком) — молодiсть старого пройшла по концтаборах, нiмецьких i радянських, лпомиї хлебтав iз корита", — вимовив, нiби чиряка вичавлював: з хижим притиском i хворобливою приємнiстю бачити виприслий гнiйний стрижень, — i докiнчив неголосно, так i не пiдводячи зору: "Раби не повиннi родити дiтей". — "Що ти таке кажеш, як смiєш, грiх!" — "Бо це вспадковується". — "Нi чорта не вспадковується — хочеш сказати, що в тобi нема свободи?" — "Бажання вирватись — iще не свобода". Вирватись! — її потрясло це слово, так легко вийняте з її власного словника, нiби вiн загодя знав, на якiй сторiнцi розкрити, — тим словом вiн вивiв на яв i так потвердив, устiйнив неомильнiсть її родового iнстинкту, що врубався тої першої ночi, впiзнавши: милий мiй, рiдний, хлопчику маленький, iди до мене, в мене, я обтулю, закрию тебе собою, я народжу тебе заново, так, разом, вiднинi й до кiнця, ну ясно ж, ми одружимось, та що там, ми вже одружилися, i в нас буде — син ("Родити тобi треба, — задихнувшись одривався од її губiв, не в змозi довше зносити цiлування навстоячки: — молока в тобi багато!" — в тому його, кошмарнуватому якомусь, — хоч вiн, спасибi, щадив її перед подробицями, вiдбуваючись болiсним жестом — долонями по лицю, як сухе вмивання: "Ат — митарства…", — шлюбi — в нього був син, уже дорослий, студент, i, казали, страшенно славний пацан, вiд нього взагалi мали родитися хлопцi, такi речi вона визначала з мiсця, блискавичним наскрiзним знаттям, вiд дiвчини ще — з кожним мужчиною, геть i до всякої койки: хто з цим-от буде, син чи дочка, — чия стать дужча), — бiлявеньке, з курчачо-пушистим волоссям хлоп’ятко, що вже кiлька разiв являлося їй у снах, — покрутившись у безповiтряному просторi, потяглося, вхлипнуте яросною силою її пориву, — на нього: буде класний хлопчисько, як золото (i все строкате сум’яття прочитаних ними книг, його картин, її фор-тепiано, Боже, як же багато всього нажитого й передуманого! — пiрвавшись у барвний вихор, злившись докупи, вмент утворило в уявi — гнiздо, стало структурою — завершено-круглою, з живим тяжиком в осердi: зовсiм непогано народитися в такому свiтi, i ми — ми зумiємо його захистити, правда? йолки-палки, та скiльки нас узагалi є, тої нещасної, через силу, впоперек iсторiї затриманої iнтелiгенцiї вкраїнської, — горсточка, й та розпорошена: вимираючий вид, повигиблi клани, нам би розмножуватись шалено й повсякчас, кохаючись де лиш можна, з оргiастичною ненатлiстю зливаючись в єдине, зойкаюче-стогнуче щастям кублище рук i нiг, встеляючи собою, заселяючи наново цю радiоактивну землю! — син, от вiн-то нарештi звiльнений буде вiд того спадку, за який цiлу молодiсть розплачувалися ми — так тяжко, що вже наче й сповна), — лютий, яркий iнстинкт породи, раз усвiдомле-ний нею на ввесь обшир духа, заповнив її цiлком i попер навмання, все на шляху змiтаючи, — що там розгепане авто, що там вiдстанi — мiж мiстами, а хочби й мiж континентами! — що там пожежа з повiстками й ментiвськими протоколами (а яка дивна була пожежа, слiдство так нiчого й не доглупалося, на зимовiй дачi, куди приїхали компанiєю, вiн розкладав над ранок вогонь у камiнi, то вiн наполiг на шашликах, змотався автом, тодi ще цiлим, удосвiта на ринок, купив м’яса, — їй запам’яталось, як нiс наперед себе тяжкого, одутого пластикового пакета в кров’яних патьоках: якось недобре, мутно дiяло на неї те безсоння — засушливий згiрклий посмак у ротi, вiдчуття немитостi й бруду пiд нiгтями, гадалось тодi — вiд утоми, перепою-перекуру, а потiм, у нормальних уже, та що нормальних, у, вважай, кльових, зо всiма американськими вигодами, умовах, показалося — ннiт, не вiд того, — вiдчуття тим бiльш неясне, що вiн же був такий клiнiчний чистюк, щоранку по годинi плюскотався пiд душем, i то не рахуючи голiння, аж її брала зла цiкавiсть: що здоровий хлоп може там годину робити, онанує, чи що? його власного запаху вона так нiколи й не занюшила: тютюн — так, дезик — так, але як, чорт забирай, пахне мужчина, з яким прецiнь два мiсяцi, пардон за високий стиль, дiлилося стiл i ложе? — навiть сперма його, здавалось, не мала запаху, може, тим, що, iно скiнчивши, зривався й гнав до ванни як ошпарений, слухай, менi що — за тобою бiгти, чи як?