Оксана Забужко - Польові дослідження з українського сексу

"Слухай, — казала наостанцi, несмiливо простягаючи до нього голос, як ото з гнiтючої нiчної мовчанки — руку пiд ковдрою, коли лежав поруч, зачаєний без сну: — а може, ти мене просто — й не любив?". Бо тодi справдi було б простiше: легше. Але вiн повертав до неї надтрiснуте гiрким усмiхом обличчя — Господи, яку болiсну, невтоленну спрагу зроджував колись у нiй цей профiль: мовби, добу не пивши, дивилася на помiщений за товстим склом, запiтнiлий од зимна гранчак з водою, i от, iно скло й зосталося, — дивився очима хворої тварини: "Вже знов починаєш нагружати?"

Прости. Любив, я знаю, — любив, як умiв: в собi, а не з себе, i менi перепадали, таки ж як мишцi — окрушинами пiд стiл, — тiльки промiнний од захвату погляд, що часом проривався коротким, скупим пригортанням, ледь не сором’язливим, грубувато-хлоп’яцьким тицянням кудись у шию: "Кльова ти чувiха!", та ще спалахи непiдробного щастя на мiй вид, навiть коли впадала з вулицi, заскочивши його при полотнi, а це було — що бурнути вiдро води на сонного: сахався вiд полотна дико, як схарапуджений жеребець, гакнувши нажахано, з мiсця скрутнувшись пригинцем в оборонну стiйку: зараз зацiдить! — i вже наступної митi -впiз-нав! — оскирене лице одмiнялось, спалахувало, роблячись таким, як тодi, вночi, — i як тодi, коли знiмав з вiтрової шиби ще цiлого автомобiля мої прилiпленi записки, бо я частила ними, мов у лихоманцi, в ритмi зубовного дробу, розкидала їх повсюди, хапливо заслiджувала ними його простiр, жовтенькi метеликовi аркушики, довге летюче письмо, як розповита за вiтром коса: тримай мене, о тримай мiцнiше, не вiдпускай мене в небо! — i тримав, i носив по кишенях куртки пук схожих на осiннє листя записок, декотрi, головнiшi, вклеював у мої книжки (перший автограф був — при перших вiдвiдинах майстернi: пiдписалася, вже передчуваючи неминучий зудар двох зустрiчних лавин: "щиро скорена", — i майже зразу потому прийшли й першi "вiд нього" вiршi, бо вiршi — вони, повторюю ще раз, в разi хто не встиг собi занотувати, — завжди вiд когось, хай би той хтось про те нi сном, нi духом:

"Знаєш, — патякала, ох як же легкомисно, раз уночi, — а не треба нам одружуватись!" — "Чого?" — закляк, як струмом ударений, посеред кухнi з недонесеною до плити туркою в руках: золотко моє, хлопчик настрашений! — "А — давай лiпше побратаємось", — веселилася цiлим серцем з його переполоху, i вiн шумно перевiв дух: жарт, ну розумiється, жарт! — а побраталися ми, мiж iншим, давно, задовго до того, як стрiлися, бо це до тебе, серце, авжеж до тебе гналися з мене, задихаючись, крiзь роки надсадно зжужманої молодо-стi непорозумiло-темнi рядки — нiколи не давала в друк! — у яких нема-нема та й вигулькував назверх якийсь, пiдводним нуртом винесений "брат-чорно-книжник", котрого зроду ж не мала: мала — друзiв, коханцiв-закоханцiв, чудесно-пружно пiдкидний, хоч у багатьох мiсцях i дзюравий, батут поспiльного захоплення: кльова чувiха, еге ж! — мала мужа, який навчив приймати й шанувати — вклоняюсь доземно, без дурникiв! — любов правдиву, ту, що роститься роками й робиться рiвновелика життю, — а за всiм тим глухо клекотало в кровi, грiзно обiцяючи збутись:

Цiкаве питання, нi? Тож бо й воно. I от, "бiльше, нiж брат", — це i є "брат-чорнокнижник": мала б зразу впi-знати, та що там мулитись, i впiзнала зразу — щойно забачивши той його цикл iз вiдьмами: зеленоликi, мовби при мiсяцi, але в розповнi дня, бо на вохрi, на золотi, пiсенним "вербовим колом", чи радше кривим танцем, розгорнутi, плавко так, полотно за полотном, — про-стоволосi жiнки в додiльних бiлих сорочках, змахи рук, сухий трiск волосся (з мого також не раз сипалися iс-кри, як чесалася!) — що вони роблять, чи село од чуми об’орюють? Нi, щось темнiше, ризиковнiше, i мета неясна — дзюрить, стiкаючи в миску, менструальна кров, б’ється пiвень пiд пахвою, нi, так далеко я нiколи не забиралася: впритул, бувало, пiдступалась, але зараз же й бокувала, забоявшись божевiлля, що десь там ухкало в тьмi по-совиному, а цей хлоп копав там, де й я, i, єдиний з усiх, робив це, ах холєра, — аж слину крiзь стятi зуби всичала з захвату! — лiпше за мене: глибше, поту-жнiше, та йолки, просто безстрашнiше: навпрошки, на всенький обсяг ритмiчного — полотно за полотном, як систола-дiастола, — дихання, плив у потоцi, до якого я доскакувала — проривами, виносячи в зубах по одненькому вiршу, Боже, який це клас, коли бачиш когось дужчого за себе! — "Пане Миколо, що тут мається на ува-зi? — дзявонiла, завчено-мокро сковзаючись на ши-плячих, проте все ж таки, "из уважения к объекту", з укра-їнської не злазячи, заїжджа, як i ти, київська iскуствоєдка з натренованою манерою раз у раз закладати пальчиками, дiйсно гарними, космики за вушко — жодна мистецька збiганка без них, рибок, не обходиться, надто там, де пахне артистично блядськими мужиками, роздратовано думала ти, бо тебе вже зачепило, тобi вже праглось його неподiльної уваги, тiльки ж не цвiкати йому в очi з цею дурочкою навзаводи: — Якийсь народний, е-е, обряд? Повiр’я?" Вiн стримано кивав — i тим нiби вступав з тобою у змову; "А який саме?" — "Про це не можна говорити", — вiдказував поважно: так, саме так, братiку, не можна, це тайна, твоя i моя, — печать на вуста, як сухий цiлунок: замкнути, мовчок, мовчок).