Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Уже пора було б з’явитись і Софії, але її все ще не було, отож я знову почав обдивлятися вітальню, шукаючи, що б іще похвалити, бо виявляти компліменти панні, яка тобі сподобалася, – річ солодка; мадам Фридерикс тонко це відчула й почала вихваляти кулінарні здібності дочки, зауваживши: в цьому вона старомодна і вважає, що жодна кухарка не справиться так любо з обідом, як гарна господиня, з чого я виснував, що кухарки вони не тримають; зрештою, і мої батьки не тримали кухарки, хоч і в дворянстві числилися. Мої панські настрої, які відчув повертаючись із вечірки у Ковнірчука, тут, у цій скромній віталеньці, зникли, але мені було цілком затишно. Ця родина знала колись ліпші часи, але ті ліпші часи давно для них легенда, відтак і витребеньок у моєї майбутньої жінки може бути менше; отож я залюбки вислухав розповідь про пироги, які так любить власноручно пекти Софія; око моє при цьому стояло на зачинених дверях, з яких сподівався й появи, бо за ці кілька днів враження від панни розмилось, а це для початку кохання недобрий знак; здається, винувата в тому була навісна Охоцька, яка так безнадійно зіпсувала мені той чарівний вечір. Тому-то я й хотів оновлення й очищення, а це могло прийти тільки разом з тією, котра випромінює від себе лагідні й закличні струми.

Нарешті я дочекався сподіваного: зарипіли двері, але не ті, на які дивився; я різко крутнувся в фотелі; входила в кімнату юна, ніжна істота. З гарячими рум’янцями на щоках, з ніжним вологим зором і з ледь-ледь позначеною на вустах усмішкою. Мене підкинуло на фотелі, і я кинувся назустріч тій істоті, щоб поцілувати в неї ручку, а коли торкнувся вустами запашної, атласної шкіри, відчув, що таки переможений; що я, можливо, й закоханий; що дурна історія з Охоцькою – тільки неприємний сон; що всі мої іронічні висновки щодо цього сімейства й дому – тільки вислід моєї колишньої злостивості, бо насправді все у світі гарно й любо; бо все, згублене в собі, може повернутися, для того не так уже й багато потрібно. Запраг я безумного забуття, а це при моїй повсюдній тверезості неабищо.

– О панно! – вигукнув патетично. – Ви образ ясного ранку!

– Ну що ж, – задоволене сказала мадам Фридерикс, начебто комплімент щодо ранку (його я придумав по дорозі сюди) стосувався і її. – Ти, люба моя, забав гостя, а я піду розпоряджуся щодо чаю.

Вона шумко встала, сколихнувши повітря віталеньки, від чого срібні порошини заметались у сонячних стягах майже з відчаєм, а я раптом утопивсь у глибоких карих очах, що зазоріли до мене ніжно й прихильно. Мадам Фридерикс вийшла, а замість неї в дверях з’явилася, також усміхнена, молодша її дочка Наталя…

Наталя взялася награвати, а Софія, ставши у позу, заспівала, голос у неї був маленький, але виводила вона з усією серйозністю та старанністю, зовсім так само, як колись танцювала. Я сидів у фотелі, а коли мені це випадає, мимоволі розслаблююся і стаю благодушний; окрім того, мав змогу детальніше роздивитися співачку, бо коли людина співає, на неї годиться дивитися. Це було заняття цілком приємне, але мені раптом стало жаль, що дівчина мусить так старатися. Прийшов якийсь із вулиці (те, що ним виявився я, чиста випадковість), і їй доводиться вдавати, що вона любить і шанує все, що належить любити й шанувати в цьому світі, хоч з усього видно, до музики особливої пристрасті не має, як і її сестра (про мене вже й говорити не доводиться). Але ми вдаємо із себе старанних і серйозних, а що так чинити годиться, дивно було б, щоб нас це вражало. Софія відспівала, і я гаряче зааплодував, так само гаряче зааплодувала в дверях і мадам Фридерикс. Панна зробила мені кніксен, і вони з сестрою помінялися місцями: тепер грала Софія, а співала Наталя. Результат, здається, був той самий: Софія, граючи, збивалася, а Наталя старанно виводила мелодію кволеньким голоском. Тембром той голос майже не різнився від сестриного; здається, мадам Фридерикс мала рацію: вони були як близнята. І я почав відчувати дивну річ: однакові почуття охоплювали мене, коли дивився на ту й ту, а може, однаково в них закохувався. Я, звиклий до власного роздвоєння, бачив таке ж роздвоєння й тут: видимій моїй половині подобалася Софія, а невидимій Наталя; зрештою, Софія дивилася на мене, як на щось (й належне, а Наталя тільки з цікавістю. Вони й пахли однаково, це відчув я ще раніше, коли з чемності цілував руку й Наталі; ні, все-таки немале добро сидіти отак у м’якому фотелі в затишній віталеньці й помічати, що всі три жінки упадають біля тебе й прагнуть тобі сподобатися, відтак і догодити; я мимоволі набирав поважного і статечного вигляду й позирав на них з теплою прихильністю, а вони грали й співали – ламано дзенькотіли милі звуки фортепіано: хай і вдаємо ми трохи не тих, ким є насправді, але нас обіймають хвилі злагодженості й тиші, а жіноча присутність – це і є гарантія такої злагодженості. Не міг стриматися, щоб солодко не примружитися й не усміхатися, бо вже майже вирішив оселитись у цьому домі або, коли мені не поведеться, забрати з собою його дух в образі однієї із цих милих дівиць, що, здається, й називається у світі коханням; мені також захотілося заспівати, замуркотіти й постукувати пальцями по підлокітнику фотеля, стримував мене тільки невеликий сумнів у власних музичних здібностях, та й не годилося мені перебивати дівочого співу. Через це всю енергію і весь захват я виявляв через плескання в долоні, і дівчата робили мені кніксен уже не соромлячись; інколи я дозволяв собі скочити й побігти чоломкнути чиюсь ніжну ручку: однаково шанував і співачку, й піаністку; від такої моєї гречності мадам Фридерикс розквітала, як півонія, і починала взахлин вихваляти дочок, не забуваючи виділити Софію, бо саме Софія призначалася мені. Силою мозкового напруження я теж почав віддавати їй більше уваги і вже був ніби наповнений святим сакраментом. Сьогодні, думалося мені, вже матиму приємні марення, відтак у життя моє увійде щось нове, досі незвідане, що достеменно прикрасить існування. Досі жив дивно: влазив у якісь чужі історії, долі й життя, а навіщо воно мені? Чи не ліпше тішитись із цього світу, любити і його, і всіх, а на болячки заплющувати очі, бо що я здатен одмінити: заробляю собі на хліб насущний і не звик до розкошів, та й ці дівчата такі самі, хай і знали колись ліпші часи. Я благішав і благішав, аж навіть почав побоюватись, що розтоплюсь у цьому фотелі, як грудка цукру в чаї, всотавшись у цей дім, як цукор у воду. І це, може, й справді так сталося б, коли б не зирнув учасно на мадам Фридерикс, а мадам дозволила собі в цей час поблажливо дочкам підморгнути, даючи їм знати, що вони таки талановито морочать мені голову. Я пожалів під цю хвилю мадам Фридерикс з її наївністю, адже її дочки не грали талановито свої ролі. Знали п’ять пісеньок і, проспівавши їх, розгубилися – не відали, чим бавити мене далі. Я ж, на догоду мадам Фридерикс, попросив повторити деякі номери, що вчинили вони охоче і так само старанно, притому помилялись у тих-таки місцях, що й першого разу. Не були настільки проникливі, щоб пізнати моє правдешнє ставлення до музики, бо не були ані освічені, ані розумні, – і це теж мені в них подобалося, бо що я робив би з жінкою, яка б тонко відчувала й розуміла мене? Дівчата доспівали ті номери, які бажав вислухати двічі, і Софія попросила дозволу вийти, тримаючи на вустах загадкову всмішку.