Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Може, ви щось і розумне кажете, – мовив я повільно, – але що з того? Гляньте на себе, ви стали міським диваком і на вас люди пальцем показують. Де ваші прихильники й послідовники? Де ті люди, що візьмуть вашу науку й почнуть нею жити? Людина простіша й елементарніша, ніж вам здається. Вона все-таки живе сьогоднішнім днем і міряє правду й істину мірилом сьогоднішньої потреби. Через це ніколи не матимете ви ні учнів, ні послідовників, а хіба наречетесь блаженним і заберете свої думки в могилу. Світ який був, такий і залишиться…

– Наука розуму й добра, – сказав Біляшівський, – це не наука окремої людини чи навіть певного гурту – це досвід людської цивілізації. Коли ми його усвідомлюємо, значить, підлягаємо йому і тим сіємо у світ. Придивіться пильніше до людей і побачите: більшість людей цієї науки не заперечують. Моя місія нагадувати про неї людям, і, хоч, може, й справді моя доля виявиться проклята – це тільки мій особистий фатум. Коли не можу чинити добра, я принаймні не чинитиму зла…

Ми вже дійшли до мого помешкання й зупинилися. Я тремтів од холоду майже так само, як у тій кам’яній долині, в якій знайдено було труп Барановського.

– Але чому все це говорите мені? – спитав, кусаючи губи, щоб не зацокотіти зубами.

– Тому, що вам це потрібно сказати перш за все, – мовив Біляшівський, гостро в мене вдивляючись.

І я так само, як у день похорону Траутфеттера, побачив супроти себе ясні, розширені, трохи несамовиті очі. Мимовільно здригнувся, і в мене полилося щось гаряче, вимиваючи з тіла остуду й трем, щось таке, як вогонь, – мимоволі переповнився ним. Біляшівський узяв мене за лікоть.

– Бувайте здорові, юначе. Може, вам колись буде важко на серці, може, захочеться відчути поруч дружню й безкорисливу душу, приходьте, мій дім – ваш дім.

Повернувся різко, і тільки тепер я побачив, що весь світ засипано білими пушинками – пішов сніг. Між тих пушинок пропадала зігнута незграбна стареча постать, зникала в глибині неосвітленої вулиці й виглядала, як підбитий чорногуз.

Мої пальці щось несвідомо стискали. Розтулив їх – було то кляте пуздерко, яке приніс мені Барановський. Я не повірив Біляшівському, що то були ліки: сказав він це, щоб переконати мене в своїй правоті. Ну що ж, хай лишаться у мене, хто знає, як складеться моє життя, може, й ця річ не завадить, та й призначалася вона для мене. Подумав так, бо мав безнадійно зіпсований настрій, у грудях колотилася сіра мішанка – щось мене невдоволило. Хтось із нас повівся не так, як годилося, – чи я, чи Біляшівський, – не міг у тому розібратися. Надто різко зламав він мій блаженний настрій і те раювання, якого не так часто дізнаю. Сьогодні мені хотілося бути простим, натомість випало мудрувати й захищатися. Не було вже біля мене й запаху віталеньки, та й одежа моя не дихала жіночими частками, яких набралася в гостиннім домі Фридериксів. Залишалося одне: сховатись у своєму гнізді й забарикадуватись од світу. Лягти в ліжко й закурити. Дивитися на вогник свічки і гратися, звужуючи чи розширюючи очі…

Я ліг у ліжко й закурив. Змружував і розплющував очі, і вогник двоївся й троївся. Танцював на тоненькій ніжці гнотика – малий і сумний перелесник. Я теж був малий і сумний, тож спробував забути ніч, Біляшівського й усі оті мудрування. Будував навколо себе віталеньку, де мене так люб’язно зустріли й зовсім не цікавилися моїми поглядами на світ. Вони, ті дівчата й жінка, жили в цьому світі, і цим уже все сказано. Вони – квіти цього світу, а не будяки, як ми з Миколою Платоновичем.

Я ж хотів у цю мить спокою. Хотів, щоб моя втомлена голова відпочила, а в грудях оселилася радість. Щоб тепло й затишно зробилось у мене на серці – тоді не боятимуся заснути. Погашу свічку й опинюся в солодких хвилях забуття. Спершу побачу червоні хвилі, які покотяться на мене, а коли випливу, опинюсь у цій-таки кімнаті, але залитій перламутровим світлом. Розчиняться двері, і в них увійде гола й осяйна через те Софія. А може, зайде їх двоє, однакових, як дві краплі води, дівчат-близнят. Я також розполовинюся в їхніх очах: дві мої іпостасі ступлять назустріч. Спиною до нас за фортепіано сидітиме мадам Фридерикс і гратиме контрданс. Ми танцюватимемо повільно й зосереджено, старанно виконуючи всі належні рухи…

Я затремтів. Устав, загасив сигару й почав роздягатися. В кімнаті було холодно. Дрож пройшов по моєму тілі, я дмухнув на свічку й швидко поліз під ковдру. Загорнувся й приплющив очі. Чекав, щоб з’явилося те, що намислив, але навколо була темрява: глуха, чорна й непрозора. Я лежав, самотній, у ній, а може, мене в ній починало не ставати. Був тільки учень гімназії Барановський, який ішов по припорошеній снігом землі і мав щільно заплющені очі. Кінчалася відлига, й починався мороз, він попав саме на цей перепад. Підходив до прірви, а з ним разом і я. Хотів вирватись із його тіла, але був мертво до нього приклеєний. "Ні, я не хочу, не хочу!" – закричав, я, і голос мій розбивсь у долині, як дзеркало, – на тисячі скалок. Я вирішив погасити це видиво і створити інший образ. Зараз я його намалюю. Відчув, що закоханий у дівчину, яку малюю, але все моє тіло тремтіло від холоду. Від холоду а чи від збудження. Я подав руку Софії: прошу, панно, я ваш! На мене дивилося намальоване, здивоване, а трохи й перестрашене обличчя. "Я ваш, панно!" – мовив голосніше. Дівчина затулила руками оголені перса, і її обличчя спотворилося від страху. Розтулила рота й закричала без крику, кричала й відступала від мене. Тоді повернулася й побігла. Незграбно й спотикаючись – входила в непрозору тьму. Я побіг слідом. Закусив губу і мчав, аж серце мені зупинялося. Не міг дозволити їй утекти, а може, це так вона зваблює мене? Може, веде мене так у затишну віталеньку, в якій будемо тільки вдвох? Ноги мені мліли, очі вибалушувалися, я безгучно кликав її, безгучно прохав, бо таки хотів, щоб хтось мене в цьому світі полюбив. Але дівчини вже не було, а тільки кам’яна круча, на самому краєчку якої стояв Барановський. Повернув до мене зелене й худе обличчя й дивився. "Я вас любив, пане вчителю, – сказав він просто й лагідно. – Тому не штовхайте мене в прірву!" – "Бідний, бідний хлопчику! – прошепотів я. – Чи ж я тебе в ту прірву штовхав?" Повернувся й пішов од нього геть. Назад у свою порожню й самотню кімнату, в якій хотів знайти загублений спокій. Хотів лягти в ліжко, запалити сигару й дивитися на теплий вогник свічки. Хотів знову намалювати на полотні уяви образ коханої й переконати себе, що люблю її. "Я вас люблю, панно Фридерикс, – твердив я, наче учень, котрий зазубрює урока. – Я вас люблю… "