Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Але й сьогодні мені не судилося пораювати належно: тільки-но ступив я у хвіртку, як відразу ж побачив суху зігнуту постать учителя латини Міхневича (чи не мої латинські фрази викликали його у світі), він зирнув на мене з-під форменого кашкета, і я весело подумав: чи не хоче знову зі мною стрілятися?

– На мене виглядаєте, пане Міхневичу? – спитав я.

– На вас, – буркнув Міхневич, і не подумавши всміхнутись у відповідь.

– Будемо тут говорити чи зайдете до мене в гості? – спитав я все ще люб’язно.

– Зайду ліпше до вас, – так само понуро відповів Міхневич.

– То ласкаво прошу! – сказав я, відчуваючи, як шкрябнуло мені в душі: була це якась клята закономірність, що в найліпші моменти життя доля підсувала мені когось аж зовсім небажаного.

Мовчки піднялися по залізних сходах, Міхневич важко сопів у мене за спиною. Зрештою, опинились у кімнаті й сіли один супроти одного, розділені свічкою. Міхневич завмер у фотелі, випроставшись і дивлячись на мене понурим пильним поглядом.

– Все-таки хочу перевірити, – сказав нарешті, – чи справді існує в нашому домі скарб…

– І просите дозволу роздовбати мої стіни? – спитав я все ще добродушно.

– Ні, прошу дозволу їх тільки обстукати. А в нагороду відкрию речі, які будуть вам пожиточні й цікаві.

– А в Охоцької ви простукали? – поцікавився я в таємній надії здихатися гостя.

– В Охоцької всі стіни глухі. Там немає тайника…

– Дозволила шукати в себе?

– Я в неї купив це право, – гостро відказав Міхневич. – Купую його і у вас. За новини дуже й дуже вам пожиточні.

– Що за новини?

– Вони стосуються вашої нареченої, – буркнув Міхневич, все ще не відводячи од мене пронизливого погляду. – Але виповім їх тільки після того, як простукаю стіни.

– А коли й мої стіни виявляться глухі?

– Тоді я вважатиму, що ви мене розіграли із тим скарбом.

– Я сказав тільки те, що чув сам. Коли б був упевнений, що той скарб і справді існує, повірте, розколупав би стіни сам.

– Гаразд, я згоден повірити, що вас одурено. Але і в цьому випадку хочу переконатися, що всі розмови про скарб порожні. Я тоді зможу заспокоїтися…

Щось маніакальне мигнуло в очах Міхневича: це був чоловік, який од мети не відступає.

– Обстукуйте, – зітхнув я. – Чи довго це триватиме?

– Години зо дві.

– А чому не хочете розповісти своєї новини відразу?

– Тоді не витерпите так довго моєї присутності. Я стурбувався. Здається, він справді знав щось неприємне – приємного і сповіщати не було потреби. Але я вдав із себе байдужого, розгорнув книгу і спробував читати, в той час, як Міхневич почав лазити біля стін, методично їх обстукуючи. При цьому він часто притуляв вухо до стіни, і чим довше це робив, тим більше я дратувався.

– Може, попрошу Охоцької приготувати, самовар і вип’єм чаю? – запропонував я, але він тільки блимнув у мій бік:

– Сидіть тихо! – наказав.

Я сидів тихо. Літери стрибали перед моїми очима, в серці млоїло. Хто знає, може, я справді пропустив щось важливе? Це було б дивоглядне, адже мої вивідчі здатності немалі. Останнім часом я, правда, був сліпий та глухий, зачарований лагідними усмішками жінок із Рудинської, а сьогодні навіть повірив, що одна з них мене щиро полюбила. Міхневич стукав. Одноманітно й уперто, і цей стук відбивавсь у мене в голові. Тук-тук, – тільки й чув я. Тук-тук! Міхневич, працюючи, надсадно дихав. Мені здалося, що починаю божеволіти. Я заплющився і слухав, як тахкотить моє серце. Тук-тук-тук-тук! – моє серце гупало в такт того безнастанного постукування по стіні. Не міг сидіти, тож устав і пішов на кухню, щоб узяти там шматок хліба й сала. Їжа застрявала мені в горлі, але коли поїв, мені полегшало. Міхневич усе ще стукав.

Тоді я пішов на кухню вдруге, зробив ватяні тампони й забив ними вуха. Стукіт став долинати тихіше, але я чомусь почав гостро до нього прислухатися. "Ах, господи, – подумав я, – дві істоти у цьому світі полюбив: хлопця, який кинувся з тетерівської скелі, і панну, про яку зараз маю почути казна-що. Якесь прокляття переслідує мене!"

Я почав міркувати: те, що оповість Міхневич, напевне, має бути правдою, адже і він нишпорка не з останніх. Йдеться, очевидно, про якусь міську плітку про Софію, що минула моїх вух. Ні, я учинив нерозважно: треба було в час залицянь пустити своє невидиме єство по салонах та компаніях і послухати, що там про мене та про Софію балакають. "Це все дурниці, – сказав я собі, – бо те, що балакають у компаніях, я зараз почую: немає ліпшого дослідника амурних історій за Міхневича". Міхневич тим часом стукав. У сутінках його постать нагадувала якусь допотопну істоту: вперту, послідовну й завзяту. Вона повзає по моїх стінах, а я мушу безживне сидіти в кріслі і тільки спостерігати. Я відчув, що вельми сьогодні стомлений і що очі мої злипаються. В грудях колотилося щось сіре й нудне, а вся моя радість та півнячий екстаз пропали навіки. Навіть не міг відтворити Софіїного образу – те сіре й нудне розмивало його. Я ставав покірний, зневолений, отупілий. Ну от, утішав себе, чим довше стукає цей чоловік, тим ближче до розв’язки! Я вже спав. Розплющивши очі й не тратячи свідомості. Бачив допотопну істоту, що повзає по стіні, але не впізнавав її. Чув далекий приглушений стукіт, але він мене більше не дратував. Був-бо наче стукіт годинника.